Глава 1. Розбурхані почуття

Через панорамне вікно багатоповерхівки навіть втоптаний сніг виблискував різними відтінками кришталю. Дерева, вкриті інеєм, виглядали зачарованими й надто казковими. Надя стояла та довго вдивлялася кудись вдалечінь за шибкою, хоча насправді не бачила всієї краси сповна, бо голова була забита зовсім іншим, а серце щемило від розбурханих почуттів. Її збентежили слова подруги, яка гралася з її восьмимісячною донечкою. Настільки збентежили, що вона одразу ж відійшла до вікна та обійняла себе руками.

Віталіна сиділа на дитячому коврику, який нагадував суцільний великий пазл, та енергійно щебетала з маленькою Даринкою. Чорноока кругленька дівчинка захоплено роздивлялася руді кучері дівчини та намагалася дотягнутися до них пухкенькими ручками. Сині очі Віталіни блищали та бачили перед собою лише маленьку принцесу, а переживання Наді відходили кудись на другий план.

- Надь, от чого ти там стоїш та киснеш? – мовила рудоволоса, - таке враження, наче я тобі не про весілля повідомила, а про похорон.

- Таке собі порівняння, - усміхнулася нарешті Надя.

- Якби я тебе погано знала, то подумала б, що ти за мене зовсім не рада.

Надя різко розвернулася та підійшла до Віталіни. Її темні брови нахмурилися, а чорні очі посерйознішали. Молода мама вмостилася позаду своєї донечки та легенько обійняла її, від чого маленька ще більше оживилася.

- Як ти можеш так думати?

- Мушу ж якось тебе розвеселити.

- Ти справді не розумієш? – заговорила благальним тоном Надя.

- Розумію, я знаю тебе, як облуплену. Так, я виходжу заміж за Ярему. А Ярема – найкращий друг Дем’яна. І я не можу вимагати від нього, щоб він не запрошував Старлецького. Але, якщо моя краща подруга відмовить мені у своїй присутності в один з найважливіших днів у моєму житті, то…

- Не продовжуй, - Надя закотила очі, - я буду на твоєму весіллі. Я ж не відмовлялася.

- Ти не можеш уникати його вічно. Ви живете в одному місті. У тебе від нього прекрасна донечка, про яку він, між іншим, не знає.

- Не я винна в тому, що він не знає про неї.

Надя зціпила зуби та почала важко дихати. Вона стільки часу намагалася поховати в собі почуття, емоції, образу, а зараз усе це роз’ятрилося в ній з новою силою. Згадалося все, наче й не було цих півтора року, наче все відбувалося з нею лише вчора. Досі боліло та ятрило нутрощі, серце поколювало, а горло стискалося від надлишку емоцій.

- Ти могла сказати йому. А ти не тільки приховала, а ще й мене змусила брехати Яремі, - продовжила свої повчання рудоволоса подруга.

- Брехати та не договорювати – це різні речі. І я намагалася йому сказати, але він цілком зрозуміло пояснив мені, щоб дала йому спокій.

Віталіна різко піднялася та голосно застогнала. Тоді намотала декілька кругів кімнатою й лише після цього заговорила з обуренням:

- Які ж ви обоє вперті та горді! От так і хочеться вас вхопити, добряче потрусити та зачинити десь надовго разом.

- А чому зачинити? – здивувалася Надя. Дивно, що усе решта її зовсім не вразило.

- Щоб ви нарешті поговорили, - розвела руками дівчина, наче це й дурню очевидно, - і навіть якби не поговорили, то іскри між вами зробили б усе за вас.

- Годі про це, давно немає ніяких іскор. Ти обіцяла посидіти з Даринкою, поки не прийде няня.

Надя уникала довгих розмов про Дем’яна. Простіше було заховати спогади про нього десь далеко, затоптати почуття в серці й менше думати про цього чоловіка. Як тільки відчувала, що емоційний стан на грані зриву, то одразу ж кудись бігла, змінювала атмосферу, занурювалася у справи чи роботу та спокійно жила далі.

- Обіцяла, то посиджу. Йди вже, а ми з маленькою принцескою знайдемо, чим зайнятися. Правда, лялечко? – Віталіна звернулася до Даринки, на що дівчинка почала махати ручками та реготати, - ти ж моя, красунечко, ходи до мене.

Надя вибігла з квартири, мов ошпарена. І хоч вони дружили з Віталіною давно й ділилися усіма переживаннями, та навіть їй не бажала показувати ураган емоцій, що викликала у неї сама думка про те, що зовсім скоро вона побачить його. Всередині все горіло, голова йшла обертом, а очі постійно зрошувалися непролитими сльозами.

Коли опинилася за кермом свого автомобіля, то не спішила їхати, а деякий час сиділа й дивилася на дитячий майданчик попереду. Діти гралися біля гойдалок, кидалися сніжками, а Надя згадувала події півторарічної давнини.

Спочатку, коли дізналася про вагітність, то думала, що життя на цьому закінчилося. Почувалася розбитою, зрадженою, нікому непотрібною. І якби не шалена підтримка батька та матері, то, можливо, зробила б те, про що обов’язково пошкодувала б. Дівчина усміхнулася, згадавши про свою маленьку донечку. Вона досі пам’ятала неймовірні відчуття, коли носила її під серцем, й шалену любов, коли вперше побачила. Тепер вона не уявляла свого життя без неї, це була її маленька часточка, яку вона приховувала від усього світу, а вірніше від одного єдиного чоловіка.

Після виписки з лікарні біль поступово вщухав, а емоції притуплювалися. Вона довго лежала на підтримці, оскільки через нервові зриви мало не втратила дитину. А пізніше опанувала себе та вирішила попри все стати щасливою - заради себе й доньки. Батько, як і обіцяв, допоміг відкрити власне дизайнерське бюро. Надя настільки бажала відігнати будь-які думки, пов’язані з Дем’яном, що, попри круглий животик, віддалася роботі сповна. З народженням Даринки життя заграло новими барвами й набуло давно втраченого сенсу.