Робочий час

ГЛАВА 45

Те, що я не надто розумна, я знала ще раніше, але не підозрювала, що настільки. Ось чому мені було не втекти з Самірою, коли вона пропонувала? Дурепа я, ось хто.

— Все гаразд? — його голос вирвав мене з роздумів.

— Угу, — буркнула я, з усієї сили закреслюючи останні строки, які тільки-но написала.

— Ви вже п'ять хвилин просто дивитеся у свої записи, — їдко прокоментував Нокс, навіть не підводячи голову від своїх документів. — Мемуари самі собою не напишуться.

Я відкинула перо й перехрестила руки на грудях.

— І чого ви такий дотепний сьогодні? Вирішили показати свою неймовірну гостроту розуму? — відповіла я, скривившись, хоча усмішка вже починала пробиватися на моє обличчя.

— Ви ж не думаєте, що я завжди тільки похмурий і мовчазний? — піднявши брову, відказав він, відводячи погляд від паперів. — Я ж можу інколи й розважати. Наприклад, вас.

— Мене? Розважати? — я засміялася, намагаючись зберігати серйозність. — Цікаво, це як? Гострим язиком чи своєю постійною присутністю?

— І тим, і іншим, пані письменнице, — спокійно відповів він, наче це було очевидно.

— Ах, яка самовпевненість! — я драматично закотила очі. — Ви, напевно, думаєте, що всі навколо повинні бути зачаровані вами?

— Тільки ті, хто цього заслуговує, — його посмішка була ледве помітною, але в очах заграли знайомі іскри.

Я захитала головою, відвівши погляд назад до своїх записів. На мить забувшись у легкому обміні словами, я знову відчула той затишок, що несподівано з’явився за ці три тижні подорожі.

Три тижні… За цей час усе змінилося. Чи це я змінилася? Я мимоволі глянула на Нокса, який знову занурився у свої папери. Його серйозний вираз обличчя, прямі плечі, впевнені рухи… Моє серце завмерло.

— Ні, ні, ні, Миро, не смій! — прошепотіла я, з жахом усвідомлюючи, що, здається, закохалася.

Я скривилася, намагаючись позбутися цих думок. Це ж абсурд! Як можна… у вампіра? Та й взагалі, це ж ніяк не закінчиться добре. Так, можливо він мені подобається, але він сам зізнався, що моє життя в його руках. Я повинна його боятися, а не навпаки!

— Коли ми повернемося до палацу, я почну зустрічатися з лордом Калейдом! — вирішила я для себе, уявляючи, як пишу йому листи й посміхаюся у коридорах палацу. Але думки швидко повернули мене до реальності. Лорд Калейд не викликав таких емоцій, окрім хіба що зацікавленості.

Я зітхнула й знову глянула на текст перед собою. Мемуари були майже завершені. Я провела пальцями по сторінках, відчуваючи холодний піт на руках. Незабаром вирішиться моя доля. І саме цей текст стане її ключем.

Мій погляд знову повернувся до Нокса. Можливо, саме він вирішить мою долю. Ця думка змусила мене відчути щось дивне, схоже на страх, але водночас надію.

— Знову витріщаєтесь на мене, пані письменнице? — його голос був спокійним, але я помітила, як кутики його губ злегка піднялися.

— Що? Ні! Я просто думала про текст, — швидко відповіла я, сподіваючись, що він не помітить рум’янцю, що з’явився на моїх щоках.

— Сподіваюся, ваші думки продуктивніші, ніж здається, — його погляд був пильним, але жартівливим.

Я відвела очі, намагаючись заспокоїти серце, яке, здавалося, вирішило влаштувати марафон.

— Час покаже, — пробурмотіла я, повертаючись до записів, але розуміючи, що зосередитися мені вже не вдасться.

Я відкинулася на спинку стільця, дозволивши собі на мить відірватися від написання. Втома повільно накочувала хвилями, але я все одно не могла зупинити потік думок. Як давно я писала щось окрім мемуарів? Скільки часу минуло з того моменту, як я востаннє бралася за свої чернетки романів?

Я задумливо подивилася на порожній аркуш, що лежав поруч. Мої історії, мої світи — усі вони давно залишилися позаду. Але я знала: якщо я повернуся звідси живою, знову візьмуся за них. Зупинятися в написанні я не мала наміру. Навіть якщо зараз мої думки були цілком поглинуті королівськими мемуарами, десь у глибині душі я відчувала, як мої власні історії чекають на мене.

— Якщо повернуся живою, — подумала я й хмикнула, відчуваючи, як всередині підіймається слабка надія.

Моя уява швидко почала малювати картини майбутнього. Я уявила, як схоплю Саміру й Рантаріна, і ми втечемо звідси на відпочинок, так-так навіть інкуба з собою захватимо. Бажано в іншу країну, подалі від усього цього божевілля. Десь, де сонце світить постійно, де немає королівських інтриг, вампірів і загроз.

Я не втрималася й тихо засміялася.

— Що сталося? — запитав Нокс, піднявши на мене свій погляд. Його обличчя виражало щиру цікавість.

— Нічого, просто думала про те, як би виглядав мій ідеальний відпочинок, — відмахнулася я, посміхаючись більше собі, ніж йому.

— Сподіваюся, там не буде мене, — відказав він із ледь помітним сарказмом, хоча в його очах я помітила щось схоже на іскру зацікавленості.

— Ні, — я зробила вигляд, що задумалася. — Можливо, лише Саміра й Рантарін. Ми б поїхали в іншу країну, десь, де багато сонця й ніхто нас не знайде.

— А я б не завадив? — його голос був тихим, але він уважно стежив за моєю реакцією.

— Ви й так займаєте достатньо мого часу зараз, — відповіла я, піднявши брову. — Чому б вам не залишитися тут і не продовжувати вашу важливу роботу?

— Розумно, — він ледь помітно всміхнувся й повернувся до своїх документів, але я відчула, що його настрій трохи змінився.