Просто зараз?

ГЛАВА 44

Його губи були холодними, але несподівано м'якими. Я майже одразу відчула, як він відповідає на мій поцілунок, не чекаючи жодного пояснення. Він міцно притягнув мене до себе, ніби це був його останній шанс відчути щось справжнє. 

Світ зник. Не було коридорів, охоронців чи небезпек — тільки ми. Його холодний дотик палав на моїй шкірі, а подих ставав важчим із кожною секундою. Мені здавалося, що цей момент тривав вічність. Але навіть вічність має межу.

Ми зупинилися, коли обом бракувало повітря. Я зробила крок назад, намагаючись зібратися, але моє дихання було надто швидким, а серце гупало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Нокс стояв нерухомо, його погляд був пильним і дещо збентеженим. 

— Що це все значить, Миро? — запитав він, його голос був низьким, а тон таким тихим, що я ледь розібрала слова.

Я швидко оглянула коридор, шукаючи хоч якийсь порятунок. Але Саміра вже зникла. Відьма діяла швидко, і це було єдине, що давало мені полегшення. Краєм ока я помітила, що охоронці стояли трохи осторонь, спинами до нас, не звертаючи уваги на те, що відбувається. Або ж, даючи нам час... Сподіваюсь що вони просто різко вирішили покинути свій піст біля мене та постояти в сторонці.

— Я… —  розгублено ковтнула повітря, намагаючись знайти слова. — Я не знаю, як це сталося. Просто… я була самотня, і мені було страшно в цьому місці. Я не знаю, чому зробила це.

Його очі звузилися, наче він намагався зрозуміти, брехня це чи правда. 

— Ти так легко піддаєшся своїм страхам? — тихо запитав він, але тон його голосу був більше цікавим, ніж звинувачувальним. Мені здалося, що я навіть почула його звичну язвовість.

— Ні! — я різко заперечила, і мої щоки запалали. — Це просто... імпульс.

Його губи вигнулися в ледь помітній посмішці, але в його погляді було щось інше. Він нахилився ближче, його подих обпік моє вухо.

— Припустимо, я тобі повірив, — його слова звучали майже ніжно, але в них був натяк на небезпеку. — Але наступного разу, пані письменнице, тобі доведеться заплатити чимось більшим, ніж поцілунок. В обмін на те, що я "не помічу" чужу відьму.

Я різко відсторонилася, моє обличчя побіліло, а руки похололи. Він знає. Нокс знає про Саміру. Але якщо він досі мовчить, значить, хоче подивитися, як далеко я зайду.

— Я… зрозуміла, — ледь чутно відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

Він вирівнявся, а його обличчя стало непроникним.

— Тоді ходімо, — кинув він, жестом указуючи вперед. — Досить вже тобі вештатися коридорами цього маєтку.

Ми рушили вперед, і мої ноги здавалися важкими, як свинець. Коли ми дійшли до моєї кімнати, Нокс відчинив двері й жестом запросив мене всередину.

— Добраніч, пані письменнице, — сказав він, і його голос знову набув глузливих ноток.

— Добраніч, лорде Ноксе, — відповіла я, але моє серце билося так сильно, що я боялася, він це чує.

Двері зачинилися, і я нарешті залишилася одна. Моє тіло тремтіло, а в голові вирували тисячі думок. Чи був це лише імпульс? Чи щось більше? Та найголовніше, чому я саме так вчинила?

Я сиділа, нерухомо вдивляючись у простір перед собою. Мої пальці торкалися губ, ніби намагаючись зафіксувати відчуття, яке все ще палало, залишене його дотиком. Серце в грудях билося так голосно, що я була певна: його можна було почути навіть за дверима.

— Що це все означало? — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях піднімається хвиля змішаних емоцій. Сум’яття, страх, злість і… щось ще.

Раптом мої думки перервав глухий стукіт. Він долинав з вікна. Я різко підняла голову, сповнена тривоги. Зовні вже давно опустилася темрява, а присутність охоронців біля дверей виключала будь-які відвідини.

Стукіт повторився, цього разу голосніше. Я озирнулася на двері, переконуючись, що їх не відчинили, і, зібравшись із духом, обережно підійшла до вікна. Піднявши край важкої штори, я вдивилася в темряву. Серце завмерло, коли я побачила знайому постать.

— Саміра? — прошепотіла я, швидко відчиняючи вікно.

Відьма спритно заскочила до кімнати, одразу ж обіймаючи мене міцно й щиро.

— Ти в порядку? — запитала вона, відсторонюючись, щоб оглянути мене. Її очі були сповнені турботи, а голос — легкого хвилювання.

— Не зовсім, — чесно відповіла я, опустивши плечі. — Тут усе стає дедалі страшніше. Король… він мене лякає.

Саміра уважно дивилася на мене, нахмурившись. Вона підняла пальцем мій підборідок, змушуючи подивитися їй у очі.

— Ми не можемо більше чекати, Миро. Я й Рантарін усе підготували. Ми втечемо просто зараз.

— Просто зараз? — перепитала я, відчуваючи, як тривога та надія одночасно проникають у моє серце.

— Так, — кивнула вона. — Охоронці розосереджені, ми вже знаємо, як обійти їх. У тебе буде шанс зникнути, поки ніхто не помітить. Тим паче, в тебе є кулон лорда Навіʼіра, я знаю це, бо передавала всі листи Ноксу.

Я хотіла погодитися. Усі мої інстинкти кричали, що це шанс, який не можна втрачати. Але коли я вже хотіла відповісти, перед очима спалахнула картина: Нокс. Його очі, його голос і... його поцілунок.

— Я… — слова не йшли. Я знизала плечима, намагаючись приховати сум’яття. — Я не можу.

— Що ти маєш на увазі? — Саміра вдивлялася в мене, шокована моїми словами.

— Ще не зараз, — сказала я, опустивши очі. — Усе дуже складно, і я не можу залишити… — я різко обірвала, бо ледь не вимовила його ім’я.

— Не можеш залишити що? Кого? — її голос став гострим, але не злим. У ньому звучало нерозуміння й тривога.

Я лише похитала головою.

— Прошу, довірся мені. Ще трохи часу. Я дізнаюся більше.

— Це не безпечно, Миро, — її голос став м’якшим, але вона не відводила погляду. — Ми не зможемо чекати вічно.

— Я знаю, — відповіла я тихо. — Але, будь ласка, повір. Я знайду спосіб.

Саміра не відповіла одразу. Вона ще мить дивилася на мене, потім лише зітхнула й ледь помітно кивнула.