Треба його швидко відволікти!

ГЛАВА 43

Десять хвилин пролетіли, як мить. Я швидко привела себе до ладу, поправила сукню й зібрала волосся у просту, але охайну зачіску. На моїх губах була ледь помітна усмішка — скоріше для самозаспокоєння, ніж для когось іншого.

Коли я вийшла в коридор, Нокс вже чекав, спираючись на стіну. Він подивився на мене критичним поглядом, але нічого не сказав.

— Готові? — запитав він коротко.

— Як тільки можна бути готовою до чогось такого, — відповіла я, іронічно піднявши брову.

Він ледь помітно усміхнувся, але цього разу у його виразі не було глузування.

Ми пішли вузькими коридорами маєтку, де кожен крок лунав майже оглушливо. Дерева за вікнами хиталися від вечірнього вітру, і тіні від факелів, які освітлювали стіни, здавалися живими. Атмосфера була напруженою, майже тривожною.

— Ви знаєте, чому король хоче бачити мене на вечері? — повторила я запитання, намагаючись зібрати інформаціюта трохи відволіктися від нервів.

— Як я вже сказав, думки короля залишаються при ньому, — відповів Нокс, не повертаючи голови. — Але якщо він хоче, щоб ви були присутні, то краще не ігнорувати його запрошення.

— Це було не зовсім запрошення, а швидше наказ, — пробурмотіла я.

—Накази короля — це найкраща форма запрошення, яку ви можете отримати, — відповів він, майже без тіні сарказму.

Але я побачила як він швидко приховав усмішку. Незважаючи на все що між нами було, та все що я знаю про нього, мене втішає, що цей ваміпр поруч. 

Ми зупинилися перед величезними дверима, інкрустованими золотом. За ними лунав приглушений шум голосів. Нокс жестом вказав, що я повинна зайти слідом за ним.

— Пам'ятайте, пані Миро, — сказав він, повернувшись до мене. — Слухайте більше, ніж говоріть. І краще не сперечайтеся з Його Величністю.

Я кивнула, хоча відчуття, що мене ведуть на страту, не покидало мене. Нокс штовхнув важкі двері, і ми зайшли всередину.

Зала для вечері була неймовірно розкішною. Величезний стіл із полірованого дерева займав центр кімнати. На ньому стояли канделябри зі свічками, які кидали тепле світло на дорогі кришталеві келихи й посуд із золотими обідками. По стінах висіли портрети предків лорда Мерітела, а над усім цим панувала величезна люстра, прикрашена дорогоцінним камінням.

Король сидів у центрі столу, його постава була невимушеною, але водночас владною. Лорд Мерітел сидів ліворуч від нього, виглядаючи трохи напруженим. Побачивши нас, король злегка нахилив голову, запрошуючи підійти ближче.

— Пані письменнице, — сказав він, коли я зупинилася біля столу. — Ви все-таки вирішили приєднатися до нас. Сподіваюся, наша компанія не відволіче вас від роботи?

— Зовсім ні, Ваша Величносте, — відповіла я, намагаючись приховати свою нервозність.

Наче ямола по інщому відповісти. Я ж не скажу йому, що зовсім не хочу тут перебувати. Так, спокійно. Десь цими коридорами ходить моя відьма, варто тільки дочекатися її.

— Добре, — він кивнув, указуючи на місце праворуч від себе. — Сідайте. У нас буде багато цікавих тем для обговорення.

Я обережно сіла на вказане місце, намагаючись не зустрічатися з поглядами ні короля, ні лорда Мерітела. Нокс зайняв місце трохи далі, але я відчувала його пильний погляд.

Вечеря почалася. Страви, які подавали, виглядали так, наче їх створювали майстри кулінарного мистецтва. Але апетит у мене був відсутній. Король неспішно розмовляв із лордом Мерітелом про політику та майбутні події в королівстві, але час від часу його погляд падав на мене.

— Пані Миро, — раптом звернувся він до мене, порушивши моє уявне маскування. — Ви давно працюєте над моїми мемуарами. Як просувається робота?

Я відчула, як усі погляди в залі зосередилися на мені.

— Робота йде, Ваша Величносте, — відповіла я обережно. — Але мені ще потрібен час, щоб завершити її на належному рівні.

— Час? — його тон був спокійним, але в ньому відчувався прихований натяк. — Сподіваюся, ви розумієте, що час — це розкіш, яку не завжди можна собі дозволити.

— Я це усвідомлюю, Ваша Величносте, — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено.

Король кивнув, наче приймаючи мої слова, але його погляд змусив мене почуватися, наче я була під мікроскопом.

Решта вечері пройшла в напруженій атмосфері. Я намагалася брати участь у розмові лише тоді, коли до мене зверталися, слідуючи пораді Нокса. 

Вже після, коли я йшла до своєї кімнати у супроводі охорони, то побачила як одна з служниць присівши навпочіпки вимиває підлогу. Серце мені підказало, що це була Саміра, я більш ніж впенена у цьому. 

Так, потрібно лише пройти поруч з нею, щоб вона знала, що я вже в кімнаті. Коли ми наблизились до її спини, мені на плече легла чиясь рука. Зупинившись я обернулась та мимоволі моє серце пропустило кілька ударів.

Цей вампір був занадто близько до мене. Я швидко нервово перевела очі на Саміру, щоб переконатися, що вона в порядку, а лорд Нокс простежив за моїм поглядом.

В мене панічно похололи руки та застигла кров. Ні! Не можна щоб він її впізнав! Я побачила як його погляд сканує її фігуру та в очах починають спалахувати іскри впізнання. Треба його швидко відволікти!

Мій дурний мозок не придумав нічого краще, аніж встати навшпиньки покласти руки йому на плечі та що сили притягнути до себе, для поцілунку...