Мемуари

ГЛАВА 42

Лакей мовчки провів мене до виділеної кімнати. Коридори були довгими й заплутаними, вікна — вузькими й розташованими високо. Світло ледь пробивалося крізь важкі штори, створюючи похмуру, майже моторошну атмосферу. Я крокувала за ним, намагаючись запам’ятати шлях, хоча це було складно — усі двері та стіни здавалися однаковими.

— Це ваша кімната, пані, — нарешті промовив він, відкриваючи важкі дубові двері.

— Дякую, — коротко відповіла я й увійшла всередину.

Кімната була просторою, хоч і не такою розкішною, як покої королівського палацу. Високі стелі підтримували балки з темного дерева, а підлога була викладена масивними дошками, які рипіли при кожному кроці. Величезне вікно з видом на задній двір маєтку було завішане товстими оксамитовими шторами. У кутку стояло ліжко з різьбленими стовпчиками та балдахіном, а біля каміна, який тихо потріскував, розташувалося м’яке крісло й невеликий столик.

— Якщо вам щось знадобиться, дзвоніть, — додав лакей, кивнувши на дзвіночок, що висів біля дверей. Потім він злегка вклонився й вийшов, залишивши мене саму.

Я зачинила двері й притулилася до них спиною. Ця кімната виглядала безпечною, але відчуття тривоги не покидало мене. Все тут здавалося надто правильним, надто контрольованим. Взявши себе в руки, я підійшла до столика, поклала на нього сумку й витягнула мемуари.

Сівши у крісло, я обережно розгорнула книгу. Її шкіряна обкладинка виглядала потертою, а сторінки були заповнені акуратним почерком Рента Брондента. Його стиль був витонченим, слова вражали точністю та красою. Я почала читати:

 "Його величність — втілення мудрості й сили. У кожному рішенні, у кожному слові він демонструє глибокий розум і здатність передбачати майбутнє. Його царювання — це золота епоха, яка надихає кожного підданого. Він не просто правитель — він взірець для наслідування, світло, яке веде нас крізь буремні часи."

Ці слова звучали як поезія. Я затримала дихання, гортаючи сторінки. Уся книга була пронизана захопленням і вдячністю. Кожен абзац прославляв його як геніального стратега, щедрого мецената та доброго, хоч і суворого правителя. 

Я зробила кілька нотаток, але чим далі читала, тим сильніше мене охоплювало відчуття безпорадності. Письмо Рента було майстерним, його стиль — бездоганним. Я не могла уявити, як зможу написати щось подібне.

— Як я взагалі могла погодитися на це? — прошепотіла я, закриваючи книгу. — Як мені досягти цього рівня?

Руки затремтіли, коли я відклала мемуари. Відчуття тривоги переросло у паніку. Король очікував, що я створю щось подібне, а я навіть не знала, з чого почати. Мене обирали не за талант, а за зручність. Але якщо моя робота не відповідатиме його очікуванням…

Я відчула, як страх поступово стискає моє горло. Що, якщо це справді пастка? Якщо він не планує, щоб ці мемуари були завершені? Я маю знайти вихід. Мені треба більше думати про втечу.

Але мої думки, як завжди останнім часом прервав стукіт у двері. Я підірвалася з крісла та заховала мемуари Брента в інших книжках на столі та закрила блокнот.

— Увійдіть, — сказала я, намагаючись не видавати тривоги.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився лорд Нокс. Він виглядав, як завжди, ідеально охайним і стриманим. Його постать ледь не заповнила весь простір дверного отвору, а вираз обличчя був серйозним.

— Пані письменнице, — сказав він, легко нахиливши голову. — Король чекає вас на вечері.

— Вечері? — перепитала я, нахмурившись. — Зараз? Але чому?

Нокс зайшов до кімнати, зачинивши за собою двері. Він наблизився до столу, на якому я встигла скласти книги в акуратну купу. Його погляд ковзнув по ній, а потім зупинився на мені.

— Чому? — повторила я, тепер трохи голосніше. — Чому я повинна йти? Хіба не було сказано, що я маю залишатися в тиші та працювати?

— Король не вважає за потрібне пояснювати свої наміри, — відповів Нокс, схрестивши руки. — І я раджу вам не ставити зайвих запитань. Просто дотримуйтеся правил. Це допоможе уникнути неприємностей.

— Неприємностей? — я піднялася зі стільця, відчуваючи, як хвиля роздратування піднімається в мені. — Ви хоч розумієте, як це виглядає? Я повинна писати його мемуари, але замість цього змушена...

— Пані Миро, — перервав мене Нокс, трохи піднявши руку, — я розумію ваше обурення. Але повторюю: краще не сперечатися з королем. І вже точно не сьогодні.

Я замовкла, намагаючись опанувати свої емоції. Його тон був м’яким, але в ньому відчувалося попередження. Очевидно, сперечатися з Ноксом було так само марно, як і з королем. Як завжди...

— Добре, — зрештою видихнула я. — Куди ми йдемо?

— До головної зали маєтку лорда Мерітела, — відповів він. — Там ви зустрінетеся з королем і господарем цього будинку.

— І про що там буде розмова?

Нокс злегка усміхнувся, але його очі залишилися холодними.

— Про те, про що захоче говорити Його Величність. І я раджу вам просто слухати та відповідати, коли до вас звертаються.

Я важко видихнула, намагаючись заспокоїтись. Нокс, помітивши це, зробив крок назад, відкриваючи мені прохід.

— У вас є десять хвилин, щоб підготуватися, — сказав він. — Я чекатиму вас за дверима.

З цими словами він вийшов, а я залишилася в кімнаті, відчуваючи себе майже загнаною в кут. Десять хвилин... Цього було достатньо, щоб привести себе до ладу, але точно не вистачало, щоб підготуватися до того, що чекало попереду.

Я піднялася до дзеркала й почала виправляти зачіску. У голові крутилися запитання: чому мене покликали на вечерю? Що задумав король? І що він може вимагати від мене цього разу? Все так закрутилося, що я зовсім забула про Саміру!