Землі першого лорда

ГЛАВА 40

Ми їхали мовчки. Навіть не знаю, радіти мені чи сумувати з цього приводу. Гадаю, що перше. Щоб хоч якось скоротати час, я хотіла почати писати, але... писати в їдучій кареті — те ще завданнячко. Тим паче, мені не жарт стало погано, тому вирішила відкласти це діло.

Просто дивитися у віконце на зимовий ліс також уже набридло після кількох годин такого пейзажу. Тому я прикрила очі та вирішила: якщо хоч і не засну, то просто порину у свої думки.

***

— Пані Миро, ми приїхали.

Хтось почав торкатися до мого плеча. Я відмахнула його руку та розліпила очі. Так, все-таки заснула. Потираючи очі, я сіла та випрямилася, але в цей момент з мене щось впало. Нахилившись, я підняла з підлоги плащ. Він належав лорду Ноксу, ну звісно, кому ж іще.  

— Передайте це, будь ласка, лорду Ноксу, — я простягнула одяг, і охоронець, прийнявши його, пішов на пошуки вампіра.  

Щільніше загорнувшись у свій плащ, я вийшла на промерзлу доріжку, яка вела до величезного маєтку. Цікаво, а кому він належить? Це ж виходить, що ми вже на території якогось лорда?

— Пані письменнице? — я кивнула у відповідь на питання лакея, який біг до мене. — Прошу, проходьте, король наказав провести вас до нього.

Я вже хотіла прикинутися, ніби я не я й Мира не моя, але йти до нього все одно доведеться.  

Я глибоко вдихнула морозне повітря і зібралася з думками. Йти до короля — останнє, чого мені зараз хотілося, але ухилятися не було сенсу. Лакей терпляче чекав, поки я зроблю перший крок. Його ввічливий вираз обличчя здавався маскою, за якою ховалася звична холодність усіх слуг палацу.

— Тепер я готова, пішліть — нарешті сказала я, відчуваючи, як ноги самі несуть мене вперед.

Високі двері маєтку відчинилися переді мною, наче мене вже чекали. Усередині все було оздоблено не менш розкішно, ніж у самому палаці. Величезні кришталеві люстри, гобелени, що зображували сцени полювання, і мармурові підлоги, які відбивали кожен мій крок. Але весь цей шик лише посилював відчуття, що я потрапила в пастку.

Король сидів у залі для прийомів, що була в центрі будівлі. Його величність виглядав розслабленим: спирався на спинку високого крісла, його руки були складені перед ним, а погляд — проникливий, як завжди.

— Пані Миро, — він посміхнувся, але ця посмішка зовсім не зігріла. — Нарешті ви тут. Прошу, сідайте.

Я мовчки сіла на вказане місце, відчуваючи, як холодна тканина оббивки крісла торкається спини. Король був уважний, але його мовчання викликало ще більше напруження.

— Ви добре себе почуваєте? — запитав він, спостерігаючи за мною, наче сокіл за здобиччю.

— Так, Ваша Величносте, — відповіла я, намагаючись виглядати впевненою.

— Чудово, — він кивнув, і на обличчі промайнуло щось схоже на задоволення. — Я покликав вас сюди, бо хочу переконатися, що ваша робота йде так, як треба. Чи можна очікувати, що мемуари будуть завершені вчасно?

— Зроблю все від мене можливе, Ваша Величносте.

Він кивнув на мою очікувану відповідь, коли у двері постукали.

— Лорд Мерітел, Ваша Величносте.

— Впустіть, — він величаво махнув рукою, і лицарі, які стояли біля дверей, розкрили їх для, як я розумію, господаря цього маєтку.

Чорт, а мені потрібно вставати, коли він заходить? У нього ж є титул, а в мене ні... Хоча я інколи за працею ігнорувала лорда Нокса чи навіть не помічала короля. На ухвалення рішення в мене було менше секунди часу, тому вирішила не випробовувати долю. Піднялася з крісла й стала за спиною його Величності. Так завжди робив лорд Нокс, гадаю, я також можу вчинити так.

Лорд Мерітел увійшов до зали з витриманою гідністю, притаманною людині, яка звикла до розкоші й впливу. Його високий зріст і гострі риси обличчя надавали йому суворого вигляду, але в його очах було щось холодне, майже обчислювальне. Він злегка нахилив голову перед королем.

— Ваша Величносте, — його голос був рівним і спокійним, але в ньому відчувався відтінок догідливості. — Для мене велика честь вітати вас у моєму скромному маєтку.

— Лорде Мерітеле, — відповів король, легка усмішка торкнулася його губ. — Ваш маєток далеко не скромний, але я ціную вашу гостинність.

Лорд перевів погляд на мене, швидко оцінюючи. Його брови ледь помітно піднялися, коли він зауважив мою присутність.

— І це…?

— Пані Мира, наша королівська письменниця, — сказав король, не обертаючись до мене. — Вона працює над дуже важливим завданням.

— Звісно, — лорд Мерітел зробив крок ближче, уважно розглядаючи мене. — Пані, це велика честь працювати для Його Величності.

— Дякую, лорде, — я трохи кивнула, не знаючи, чи варто говорити щось більше.

— Ваша Величносте, якщо дозволите, я підготував обід, — сказав лорд, переводячи погляд назад на короля. — Ви, напевно, стомилися після подорожі.

— Обід — чудова ідея, — кивнув король. — Але перш ніж ми приєднаємося до трапези, я б хотів дещо обговорити з вами в приватному порядку.

— Звичайно, Ваша Величносте, — лорд Мерітел вклонився. — Пані Миро, можливо, вам було б цікаво відвідати нашу бібліотеку? Це одна з найбагатших колекцій у королівстві.

Бібліотека. Здається, у цьому місці я все ще можу знайти щось корисне для себе. Я кивнула, приховуючи хвилювання. Але дуже сумніваюся, що у цій бібліотеці я зможу знайти щось таке, чого не знайшла в бібліотеці короля.

— Це було б чудово, лорде, — сказала я. — Дякую за запрошення.

Лорд Мерітел зробив жест до одного з лакеїв, який стояв біля дверей.

— Проводьте пані Миру до бібліотеки.