Мої думки — моя єдина свобода зараз

ГЛАВА 39

Я покрутила в руках його лист, та все таки наважилась відкрити його. Те що було написано там, надало мені не багато, але бойового духу...

"Я хочу вам віддячити. Можливо колись вам знадобиться це. Активація: Стиснути кулон та промовити слово "тістечко". Завдяки йому, ви зможете стати невидимою на деякий час. Сподіваюсь, що ви все таки зустрінетесь з моєю дружиною."

Не вірячи своїм очам, я дістала із конверту невеликий сріблястий кулон. Він був настільки невеликим та тоненьким, що в конверті він зовсім не відчувався. Не довго думаючи я одягла його, та підішла до дзеркала.

—Тістечко.— щосили стиснула його та не повірила очам, коли я дійсно зникла! Це... Це відкриває мені стільки можливостей! Ну одну точно! Я можу втекти та решту життя переховуватись від асасінів короля, такі собі перспективи... 

Я інстинктивго ще раз стиснула кулон й чари розпалися. Тепер я хоча б знаю як він працює. Можливо він знадобиться мені у майбутньому.

***

Ще декілька днів промайнули у рутинній роботі. Так швидко пройшли, що я навіть й не помітила як наступив він... День відʼїзду на щорічну перевірку.

День розпочався із важкого стуку у двері. Мій охоронець, Зарʼхейр, увійшов навіть без запрошення, що стало для нього звичною справою за останні дні.

— Пані письменнице, карета чекає, — його голос був, як завжди, спокійним, але в ньому відчувалася прихована напруга. — Збирайтесь, ми повинні вирушити.

Я кивнула, хоча моя голова ще була напівсонною. Схопивши сумку, в якій під матрацом я зберігала "позичену" книгу Рента Брондберта та кулон, я швидко оглянула кімнату, переконуючись, що нічого важливого не залишилось.

Двір палацу був наповнений звуками ранкової метушні. Карета, чорна, наче ніч, стояла готова до виїзду. Навколо снували слуги, охоронці, а кілька представників королівського двору стояли осторонь, обговорюючи щось важливе.

Мені відвели місце в середині карети, поруч із Ноксом. Його обличчя, як завжди, було стриманим, але я не могла позбутися відчуття, що він уважно спостерігає за кожним моїм рухом. Він був останнім з ким я хотіла їхати зараз. Не після того, що він сказав мені тоді на тій злощасній терасі.

— Гарний день для поїздки, чи не так? — сказав він, порушуючи мовчання. У його голосі була нотка іронії, але я лише злегка усміхнулася.

— Якби не обставини, можливо, — відповіла я, повертаючись до вікна.

Карета рушила, і я намагалася зосередитися на тому, що відбувається зовні, але думки про кулон не давали мені спокою. Чи ризикнути й перевірити його під час поїздки? Або ж відкласти цю ідею на потім?

— Ви виглядаєте задумливою, пані письменниця, — Нокс нахилився трохи ближче. — Чи є щось, чим ви б хотіли поділитися?

— Мої думки — моя єдина свобода зараз, — коротко відповіла я, і вловила, як його губи вигнулися в ледь помітній усмішці.

Мені нажаль, не було чому усміхатися. Але думка про те що я не зважаючи на обставини, все таки зможу втекти... Приємно гріли душу. А поїздка з цим вампіром у одній кареті, навпаки, не приносила жодної радості.

Дорога була довгою і напруженою. Ліс, який оточував нас, здавався одночасно чарівним і загрозливим. Дерева схилялися над дорогою, створюючи природний тунель із тіней. Я не могла позбутися відчуття, що за нами хтось спостерігає. Хоч би як я не боялась його, але довгий час у кареті поруч із ним, змусив мене трохи розслабитися, але не настільки щоб втрати обачність.

Коли ми зупинилися біля невеликої станції для короткого відпочинку, я вирішила скористатися нагодою. Зарʼхейр залишився біля карети, а Нокс відійшов поговорити з одним із охоронців. Це був мій шанс.

Стиснувши кулон і прошепотівши заповітне "тістечко", я зникла. На кілька секунд відчуття було дивовижним і жахливим одночасно. Я пройшла кілька кроків, спостерігаючи, як охоронці навіть не звертають уваги на мою присутність. Але цей експеримент був коротким — я знала, що надмірний ризик зараз міг лише нашкодити.

Повернувшись до видимості, я сіла назад у карету, щільніше обгорнувшись у плащ. 

— Чому ви так радієте?— вампір сів у карету навпроти мене, чим й зіпсував мій настрій. Знову.

—Раділа, доки ви не повернулись у карету.

—Доволі таки грубе зауваження.— хмикнувши це він відкинувся на спинку сидіння, та прикривши очі, посміхнувся.

—А ви чому радієте?— не втрималася я від зворотньої шпильки.

—Радів, бо ви нарешті замовкли, але зараз все зіпсували.

Язвувато відповів він мені, а я на перекір всім інстинктам, посміхнулась. Цей невеликий діалог, повернув мене у часи, коли я тілька почала працювати з королем. Наші вічні суперечки чи підтрунювання, один над одним. Як не прикро це визнавати, але мені цього не вистачало.

Я знаю, що зараз звучу як людина з біполярним розладом. Але мені не вистачало розмов з моїм вбивцею... Це навіть для мене вже занадто!

Мені не подобалося те, як ця подорож пробудила в мені спогади, які я воліла б залишити у минулому. Сидячи навпроти Нокса, я змушувала себе не думати про те, ким він був колись і що означав для мене. Натомість я зосередилася на теперішньому — і на кулоні, що стискала під пальцями.

— Пані письменнице, — його голос перервав мої думки, — якщо ви так продовжуватимете стискати ту прикрасу, вона зламається.

Я швидко забрала руку, помітивши, як його очі блиснули від цікавості. Усе всередині мене закричало: "Він здогадався!" Але Нокс лише хмикнув, не коментуючи далі. Звісно він все як завжди знав!

— Ви здаєтеся напруженою, — продовжив він, наче нічого й не сталося. — Можливо, це через те, що ви знаєте: попереду не лише перевірка, але й безліч очей, які стежитимуть за вами.

— Я напружена, бо мені доводиться їхати з вами, — відповіла я, навіть не намагаючись стримати своє роздратування.

— О, не хвилюйтесь, — він підняв брову, наче розважаючись моєю реакцією, — мені це теж не приносить задоволення.