Бійся мене

ГЛАВА 38

—Що ти маєш на увазі?—я вдихнула та на крок відступила від нього.

Він гірко усміхнувся та нарешті перевів свій погляд на мене.

—Ти знаєш хто такий Рент Брондберт?

Я промовчала, але йому не й не потрібна була моя відповідь. Він як завжди все знав.

—Це я його вбив.— прошепотівши це, він знизав плечима, а у мене все похололо. Це він... Це завжди був він, я це знала,  але не хотіла признавати цього. Я зговтнула комок що застряг у горлі, чим викликала ще одну гірку усмішку на губах вампіра.

—Звісно що не я його зарізав, але після того як я сказав що його чистовий варіант поганий... Він вмер наступного дня.

Мені не стало легше після його слів. Я відступила ще на крок, намагаючись зберігати спокій, хоча серце билося, як скажене. Усе в мені кричало: "Біжи!". Але ноги ніби приросли до підлоги, і єдине, що я могла зробити, — це вдихати холодне повітря, намагаючись не втратити самовладання.

— Ти… — мій голос затремтів, і я різко замовкла, щоб приховати це. — Чому ти зараз це розповідаєш?

Навіть не помітила як перейшла на "ти". Нокс зробив крок уперед, і я ледь стрималася, щоб не відступити далі. Його погляд був пронизливим, майже бездушним, але все таки там було щось більше ніж це.

— Бо ти маєш право знати, — його голос був холодним, але в ньому відчувався відтінок жалю. — Якщо ти справді хочеш вижити та написати мемуари короля, то маєш розуміти, на що здатна ця людина.

— Що ти маєш на увазі? — мої слова прозвучали трохи голосніше, ніж я планувала.

— Те, що Рент Брондберт — не перша і точно не остання жертва в цьому палаці, — він стиснув кулак, наче пригадуючи щось неприємне. — Ти думаєш, я знищив його через якусь книгу? Ні. Це була вказівка.

— Вказівка? — я вдихнула різко, наче мене щойно вдарили. — Чия?

Він глянув на мене так, ніби це питання було смішним, і я мала б знати відповідь. Його мовчання говорило більше, ніж будь-які слова.

— Короля? — я видихнула, але слова прозвучали надто тихо, наче їх змило вітром.

Нокс нічого не відповів, але цього і не було потрібно. Все стало зрозуміло, хоча я та Рантарін вже здогадувались про це. Але почути це насправді...

— Чому ти мені це розповідаєш? — запитала я, силкуючись зберегти хоч якусь видимість спокою.

— Тому що ти зараз стоїш на тому ж краю, де стояв Брондберт, — прошепотів він, роблячи ще один крок уперед. — Якщо твоя робота не сподобається… наслідки можуть бути такими ж.

— Я не боюся короля, — відповіла я, хоча сама не була впевнена в цьому.

— Це не король, кого ти маєш боятися, — його слова різонули, мов лезо.

— А кого тоді?

Він гірко усміхнувся, але цього разу в його очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Того, кто буде оцінювати твої рукописи, та потім надасть наказ, від якого буде залежати твоє життя. — його губи торкнулась легка усмішка. —Тобто, мене.

Він розвернувся і, не дочекавшись моєї відповіді, пішов. Його силует швидко розчинився в тіні.

Я стояла там ще кілька хвилин, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Слова Нокса залишили мене спантеличеною. Той кому я могла та хотіла довіряти, сам тільки що признався, що може вбити мене. Але я вже нічого не можу змінити...

Повернувшись до своєї кімнати, я зачинила двері і спершу обперлася на них, намагаючись відновити дихання. Серце все ще билося так, ніби я щойно втекла з поля битви. Тільки тепер це була битва зі словами, а не з мечами.

Кімната здалася мені ще більш похмурою, ніж зазвичай. Свічки кидали тьмяні відблиски на стіни, створюючи химерні тіні, які здавалися живими. Я повільно підійшла до столу, та поклала три конверти, передані Ноксом.

Руки тремтіли, коли я торкнулася першого. Лист від Саміри. Її акуратний почерк був знайомий і, можливо, єдиним, що могло дати мені хоч краплю спокою.

Відкриваючи конверт, я подумки благала, щоб у ньому було щось, що може мене підбадьорити. Але слова, написані нею, змусили мене стискати папір до болю в пальцях.

"Миро, будь обережна. Ми з Рантаріном дізналися, що твій рукопис уже обговорюють при дворі. Дехто незадоволений, що ти намагаєшся показати короля як ідеального монарха. Уважно стеж за тим, що пишеш. Якщо зможеш, передай нам більше деталей. Ми знайдемо спосіб допомогти тобі."

Я підняла погляд на темне вікно. Уявила обличчя Саміри, її стурбований погляд і спробу триматися впевненою. Але вона мала рацію: тут, у палаці, кожне слово, яке я пишу, може стати моїм вироком. Це зовсім не підіймає мені настрою, але я рада що хоч так моя відьма, може мене підтримати.

Відклавши лист, я взяла другий конверт. Лист від Рантаріна. Його стиль був коротким і діловим. Що дуже мене здивувало.

"Не довіряй нікому, окрім нас. Вони будуть намагатися змусити тебе написати те, що вигідно їм, а не те, що є правдою. Якщо буде можливість, передай нам чернетки. Тримайся."

Дуже не схоже на нього. Але думаю у такій ситуації, гріх не стати серйозним. Я рада що в мене є такі друзі на яких можу покластися. Шкода що зараз вони не зі мною, але я впевнена що ці двоє щось точно придумають, чи не так?

Я перейшла до третього конверта. Лист від лорда Наві’іра. Цей чоловік завжди був загадковим, і його лист точно не стане винятком. Я зовсім не знаю чого очікувати від нього. Ми не настільки добре знайомі, щоб я могла отримати від нього листа, але зараз дізнаємося що там...