Мерцям теж потрібне спілкування

ГЛАВА 37*  

Ну, що я можу сказати. Можливо, Його Величність був правий. Не вірю, що сама це визнаю, але це так. За день, проведений у палаці, без роботи та без тих, із ким можна було б потеревенити, я написала доволі багато матеріалу. Дуже сподіваюся, що написала універсальною мовою, бо не хочу все переписувати.  

— Апчхі! — Але, здається, у мене на щось тут алергія. Можливо, на сам палац?  

— Будьте здорові, — промовив голос із-за моєї спини.  

— Дякую, — не обертаючись, я продовжила йти величними коридорами, знаючи, що тепер, мабуть, до самої смерті не буду самотньою. До мене приставили охорону, поки що одного дроу, а там подивимось. Не зрозуміло тільки, вони охороняють мене чи від мене?  

Провівши цілий день у бібліотеці, я не знайшла нічого, що могло б пояснити дивні звуки у моїй кімнаті посеред ночі. Тому суд у моїй голові постановив, що там нікого і нічого не було, окрім мого сонного мозку. І після цього я вирішила зосередитися на тому, чому я тут. Але все-таки похід туди не виявився марним...  

Книга, яку я взяла з бібліотеки, неприємно тягнула плече вниз, але я не могла її читати там. Таааак треба відволіктися, бо охоронець може щось запідозрити.  

Я й не розуміла, яким легким та цікавим було моє життя до цього. Останнім часом мені здається, що все стає дедалі темнішим і заплутанішим. Навіть останні наші посиденьки з інкубом та відьмою закінчилися тим, що я тепер в’язень палацу.  

— Пані письменнице, — до мене звернувся Зар’хейр, мій охоронець, — а куди ви прямуєте? Ваша кімната в іншому крилі палацу.  

— Я... — зупинилася та повернулася до нього. — Не знаю. А куди я йду?  

— Трохи далі будуть кімнати королівської родини. Вам, звісно, можна заходити на ту територію, але я б не радив цього робити.  

— Та я теж не в захваті від такого, — скривилася я й почала йти в іншому напрямку.  

Поринувши у свої думки, зовсім не помітила, як прямую в пастку. Можливо, я дарма скаржуся на Зар’хейра?  

Доки йшла у правильному напрямку, зовсім ні про що не думала, лише розглядала інтер’єр палацу більш детально. Можливо, це допоможе?  

Високі стелі прикрашали фрески, що зображували епічні сцени заснування королівства, перемоги в битвах і величезні свята. Їх доповнювали розкішні позолочені карнизи, які вигравали у світлі численних кришталевих люстр. Стіни були викладені темним мармуром, інкрустованим різьбленням і геральдичними символами. Місцями в них були вмонтовані ніші зі статуями давніх королів і богів.  

Але, на жаль, жодної фрески або картини з королем, який зараз править. Жах якийсь, чому так? Те, що я проводжу час у палаці, зовсім не означає, що я дізналася щось нове про Його Величність. Він, як якийсь привид!  

Я дійшла до своєї кімнати та, відчинивши двері, просковзнула всередину. Охоронець залишився за дверима — хоч на цьому дякую. День пройшов повз мене, але хоча б я щось написала...  

Розклавши всі листи на столі та підпаливши свічку, я почала впорядковувати їх. Але мої думки поверталися до іншого. Ні, навіть не до моєї смерті, а до дечого іншого. Я намагалася ігнорувати книгу, яку взяла з бібліотеки, але вона так і кликала мене з моєї сумки.  

Озирнувшись навколо та впевнившись, що тут все-таки нікого немає, я тремтячими руками дістала її й ще раз прочитала назву.  

"Від піску до слави: мемуари великого монарха" за авторством Рента Брондбента... Я стискала її з усіх сил у руках, та не наважувалася відкрити. Я навіть і не знала, що існує хоча б один примірник його праці, але я помилялася. Тепер навіть не знаю, добре це чи погано?  

Що сили видихнувши, я відкрила першу сторінку. Тільки почала читати, як підстрибнула від неочікуваного стуку в двері.  

— Пані письменнице, — голос мого охоронця, — вас кличе лорд Нокс.  

— Хвилинку! — моє серце калатало десь у мене в горлі, але часу на паніку не було. Я заховала книгу в сумку, а сумку під матрац ліжка. Сподіваюся, нічого не трапиться до того моменту, як повернуся.  

На тремтячих ногах пішла до виходу, не забувши вдягнути плащ. Зар’хейр провів мене на гарну терасу, де стояла одинока постать вампіра.  

— Лорде Ноксе, — я схилила голову у вітанні.  

Він, не дивлячись на мене, махнув рукою охоронцю, і той залишив нас. Я трохи підійшла до вампіра та також повернула голову у той бік, куди він дивився. Вечірній палацовий сад, який було видно звідси, зачаровував.  

— Це вам, — досі не повертаючи голови, він передав мені три конверти.  

— Що це?  

— А так не зрозуміло?  

— Я знаю, що це, але від кого? — я почала переглядати конверти, але всі вони були без підпису.  

— Один від відьми, другий від лорда Рантаріна, і ще один від лорда Наві’іра.  

Я здивовано підняла брову. Лорд Наві’ір? А він тут до чого? Та чому це вампір, який ще декілька днів тому не хотів мене бачити, раптом вирішив допомогти мені?  

— Чому ви принесли мені їх? Ви як ніхто інший знаєте, що мені не можна спілкуватися з іншими.  

Вампір знизав плечима, так і не подивившись на мене. Я піджала губи та заховала листи у сукню. Він тепер взагалі не буде зі мною розмовляти?  

— Так чому? — я обперлася на перила та подивилася на повний місяць. Все-таки гарно тут.  

— Мерцям теж потрібне спілкування, — прошепотів він убік.  

Я завмерла та перестала дихати. Чому він це сказав?