Новий день

ГЛАВА 36

Мої думки наче застрягли в липкій павутині тривоги. Здавалося, що кімната дихала важче, ніж я. Я вдивлялася у рядки, які щойно написала, але вони втратили сенс. "Його величність завжди прагнув справедливості..." — а чи справді це правда? 

Я відкинула перо вбік і обперлася ліктями об стіл, масуючи скроні. Здається, я опинилася у власній пастці. Навіть ця тиша, яка мала б заспокоювати, тільки дратувала. Я прислухалася до кожного звуку, але все навколо мовчало, наче застигло разом зі мною.

І тоді це сталося. Тонкий шелест — майже непомітний, але виразно реальний. Він доносився з боку шафи. Я швидко піднялася, серце гупало десь у горлі. 

— Хто тут? — мій голос розірвав тишу, але відповіддю було мовчання.

Я зробила крок уперед, намагаючись не видавати свого страху. Рукою ковзнула до лампи, піднявши її, як імпровізовану зброю. Смішно, але це додало мені трохи впевненості.

Шафа стояла непорушно. Я відчинила її різким рухом, очікуючи побачити... що? Можливо, ще одного слугу, який вирішив пожартувати? Але шафа була порожньою. 

Відчуття холоду різонуло шкіру. Воно було не фізичним, а ніби пронизувало до самого серця. Я різко зачинила дверцята шафи і вдихнула повітря, яке раптом стало важким, мов вода.

— Уявляєш собі, — прошепотіла я до себе, намагаючись знову сісти за стіл. Але не змогла. Відчуття було надто тривожним.

Тоді я почула це знову. Той самий шелест. Але тепер він лунав від дверей. Серце закалатало, і я зробила кілька кроків назад, поки не вперлася спиною у стіну.

Двері залишалися зачиненими. Можливо, це просто протяг? 

— Досить, Миро, ти вже божеволієш, — прошепотіла я до себе, намагаючись приборкати паніку.

Але коли я зробила крок до столу, двері повільно прочинилися. Їхній скрип здався мені оглушливим. За ними не було нікого. Просто порожній коридор, напівосвітлений світлом факелів.

— Хто це робить? — я кинулася до дверей, визираючи у коридор. Але, як і раніше, нікого. Навіть жодного охоронця. 

Закривши двері, я притулилася до них спиною, повільно опускаючись на підлогу. Що тут відбувається? Чому навіть у безпеці палацу я відчуваю себе такою беззахисною?

Мої думки перервав новий звук. Цього разу це був не шелест, а тихий стукіт, що лунав звідкись з глибини кімнати. Це вже було занадто. Я підвелася, стискаючи в руці лампу, і повернулася до столу.

Нікого. Як й має бути. Чортівня якась... Я що сили стиснула зуби та ще раз обвівши поглядом комнату, видихнула. Через переживання, я нормально не спала вже декілька днів. Скоріш за все, у цьому і є причина. Потрібно поспати, тому пройшла до ліжка та сіла.

М’який матрац здавався раєм після нескінченних годин сидіння. Здавалося, що варто було заплющити очі — і я одразу провалюся в сон. Але думки не давали мені спокою.

Щоразу, коли в кімнаті панувала тиша, мені здавалося, що десь у тіні хтось є. Плюхнувшись на подушки, й навіть не змінюючи одежу, я шумно вдихнула.Хтось невидимий чи настільки маленький, що його неможливо побачити.

У бібліотеці палацу, мабуть, є щось про це. Про тих, хто може стискатися до найменших розмірів чи ставати невидимим. Можливо, саме в цьому криється розгадка. Щось надприродне. Чи хтось.

"Завтра треба знайти час, щоб піти до бібліотеки", — подумала я, загортаючись у ковдру. Це було єдине місце, де я могла знайти відповіді. Але для початку мені потрібно було виспатися, щоб хоч трохи зібратися з силами.

Вдихнувши на повні груди, я заплющила очі. Під моїм тілом м’яко пружинив матрац, а тиша, яка ще кілька хвилин тому здавалася гнітючою, нарешті почала приносити спокій. Завтра буде новий день, нові питання, і, можливо, перші відповіді.

***

— Пані письменнице, прокидайтеся! — хтось дуже сильно потряс мене за плече.

— Саміро, дай поспати, — я відштовхнула руку подруги, але в голові різко спливли події ночі та сьогоднішнього ранку.

Я різко сіла на ліжку та притисла ковдру до грудей. Сфокусувавши погляд, я зрозуміла, що переді мною стоїть служниця. Вона мило усміхнулась, а я нахмурилась у відповідь.

— Мене приставили вам у допомогу.

— Хто?

— Його величність.

Я видихнула та прикрила очі. 

— Цілодобовий нагляд, — пробурмотіла я, опускаючись назад на подушки. — Як же це… мило з його боку.

Служниця, все ще стоячи поруч із ліжком, зберігала ввічливу посмішку, але її очі трохи збентежено забігали. Здається, вона сама не знала, як реагувати на мій сарказм.

— Чим я можу допомогти вам сьогодні, пані? — запитала вона з лагідною ноткою в голосі, яка мене лише дратувала.

— Дякую, але не треба, — різкіше, ніж хотіла, відповіла, але швидко виправилася. — Якщо щось потрібно буде, я покличу, ще раз дякую.

Служниця кивнула, трохи знітилася, але мовчки вийшла, прикривши за собою двері. Тиша знову запанувала в кімнаті, але тепер вона здавалася ще більш незручною. Я вслухалася в неї, шукаючи ті дивні звуки, які чула вночі. Але нічого не було.

Потягнувшись, я піднялася з ліжка. Голова трохи паморочилася від недостатнього сну, але все ж я відчувала себе трохи краще. Сон — це, мабуть, єдине, що хоч якось допомогло мені повернути сили.

Оглянувшись, я зрозуміла, що кімната залишилася такою ж, як і вночі. Жодних слідів чогось дивного чи незвичайного. Але ті звуки, той шелест — вони не могли бути просто грою моєї уяви. Я повинна знайти відповіді.