Наказ Його Величності

ГЛАВА 33

— Ми... — я переглянулася з інкубом, але той уникав мого погляду, винувато дивлячись на відьму.

— Що ще від мене ви приховували? — вона підвелася зі столу, окидаючи нас презирливим поглядом. — Що я ще не знаю? Можливо, у вас двох є таємна дитина? Чи ви ВЖЕ одружені?

— Саміро... — я простягнула руку, щоб заспокоїти її, але вона різко її висмикнула.

Її очі блищали від сліз, і я відчула, як у грудях стислося. Вперше мені було складно знайти слова. Усі пояснення здавалися марними.

— Відпусти мене, Миро, — її голос був холодним, але в ньому відчувався ледь стримуваний біль.

— Ми приховували це, бо... — почала я, намагаючись говорити спокійно, але що правильне я могла сказати? — Просто... це було складно пояснити. Ми боялися за тебе. Ми вже втягнуті у це, не хотіли, щоб ти теж постраждала.

— А тепер ви ще й виправдовуєтесь? — відьма різко повернулася до мене. — Ви обоє просто гралися мною! Ви знали, як я до вас ставлюсь, але все одно вирішили змовчати?

Рантарін, який досі мовчав, нарешті підняв голову, його очі блищали гнівом.

— Ніхто не грався з тобою, Саміро, — його голос був тихим, але твердість у ньому різала повітря. — Якщо ти думаєш, що ми зробили це з користі, ти помиляєшся.

— Тебе я зовсім слухати не хочу, — відьма відійшла до вікна, дивлячись на спокійний сніжний вечір. Її плечі тремтіли, і я зрозуміла, що вона ледь стримується.

Я не знала, що робити. Бачу, що Рантарін теж у безвиході. Я хотіла було щось сказати, коли раптом у двері різко застукали. Всі ми завмерли, не звертаючи уваги на звук, але стукіт повторився, вже голосніше.

— Я відчиню, — видихнула, вирушаючи до дверей. Відчинивши, я завмерла, побачивши кількох чоловіків у королівській уніформі.

— Пані письменнице, — звернувся до мене один із них, кланяючись. — Наказом його величності, ми зобов'язані супроводити вас до палацу разом із вашими речами.

— Перепрошую? — я відступила, не вірячи своїм вухам. — Що ви сказали? Наказом його величності?

— Так, пані, — підтвердив він, залишаючись незворушним. — Ми повинні забрати вас негайно.

Я відчувала, як земля вислизає з-під ніг. Що це? Чому? Мої думки були настільки розбурханими, що я не одразу помітила, як Рантарін опинився поруч. Його рука лягла мені на плече, його погляд — гострий і насторожений — вперся у чоловіків.

— Я супроводжую її, — його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася загроза.

— Це не передбачено наказом, — заперечив один із охоронців.

— Мені байдуже, — відповів Рантарін, його очі блиснули червоним. — Якщо ви хочете забрати її, то тільки разом зі мною.

Саміра, яка досі мовчала, швидко підійшла, хапаючи мене за руку.

— Ти нікуди не підеш сама, — прошепотіла вона, її погляд сповнений страху. — Ми тебе не відпустимо.

— Пані, ми не можемо чекати, — наполягав охоронець. — Зберіть речі. Ми повинні вирушати негайно.

Мій голос затремтів, коли я нарешті зібралася щось сказати:

— Якщо це наказ його величності, я піду. Але тільки з ними, — я кивнула на Рантаріна і Саміру.

Охоронці переглянулися, але, схоже, їм було байдуже, хто мене супроводжуватиме, головне — виконати наказ. Вони кивнули та відійшли на крок, показуючи уим, що готові чекати на мене.

Я, Рантарін і Саміра обмінялися напруженими поглядами. Що ж це все означає? І головне — чому саме зараз?ʼ

Поки охоронці чекали біля дверей, я намагалася зібрати хоч якісь речі. Усі думки злилися в хаотичну круговерть: що відбувається? Чому саме зараз? Що брати з собою? І головне — чого хоче король? 

Саміра швидко допомогла мені скласти кілька найнеобхідніших речей у сумку. Вона мовчала, але її рухи були різкими, майже нервовими. Рантарін, тим часом, стояв поруч із дверима, перехрестивши руки на грудях, і уважно спостерігав за охоронцями, наче шукав найменший привід напасти.

— Миро, — тихо звернулася Саміра, коли ми опинилися наодинці в кімнаті. — Це все дуже підозріло. Якщо щось піде не так, ти повинна мені обіцяти, що будеш триматися поруч із нами. Я та Рантарін врятуємо тебе.

— Саміро, — я поклала руку їй на плече. — я не дозволю нікому з нас постраждати.

Вона глянула на мене з сумішшю страху і рішучості, але нічого не відповіла. Щоб спробувати хоч якось відволіктись, я усміхнулась відьмі, а вона не розуміючи подивилась на мене.

—Ти розмовляєш зі мною.- пояснила причину. Саміра фиркнула, але нопруга трохи спала, до того моменту, як ми закінчили збір моїх речей.

— Ми готові, — нарешті сказала я, виходячи до охоронців. Їхні обличчя залишалися незворушними, але відчувала, що вони теж напружені.

— Королівський екіпаж чекає внизу, — коротко повідомив один із них.

Рантарін швидко опинився поруч, його рука ледь помітно торкнулася моєї спини. Я не знала, чи це мав бути жест підтримки, чи попередження, але це трохи заспокоїло мене. Я не одна, зі мною мої друзі, все буде добре...

Ми спустилися вниз і вийшли на вулицю, де під ліхтарями стояла темна, масивна карета. Сніг усе ще повільно падав, але ніч здавалася надто тихою, навіть для цього часу.

— Пані, прошу вас, — один із охоронців відчинив дверцята карети.

Я глянула на Рантаріна, який мовчки кивнув, а потім на Саміру, що стискала мою руку. Ми всі троє сіли в карету, й до нас приєднався один з охоронців.

— І куди ми їдемо? — нарешті порушила мовчання я, коли карета рушила.

— До королівського палацу, — коротко відповів охоронець.

— Це я вже зрозуміла, — я зітхнула. — Але чому така терміновість?

— Це не моя справа, пані, — сухо відрізав він.

Ми їхали мовчки, але напруга в кареті була майже відчутною. Я крадькома глянула на Рантаріна, який сидів навпроти. Його погляд був спрямований у вікно, але я знала, що він аналізує кожну дрібницю.

Саміра, яка сиділа поруч зі мною, неспокійно перебирала свої пальці. Я хотіла було щось сказати, щоб трохи заспокоїти її, але слова здавалися зайвими.