Здавалося, атмосфера стала менш гнітючою. Лише здавалося...

ГЛАВА 32 

Врешті-решт, я вирішила не йти до нього. Навіщо? Щоб почути чергові саркастичні зауваження чи, може, виправдання, які нічого не змінять? Замість цього я сіла за стіл і відкрила чистий аркуш паперу. Час братися за мемуари короля, хоча б спробувати.

"Його Величність народився в часи, коли межі королівства були розмиті, а союзників можна було рахувати на пальцях однієї руки. Незважаючи на це, його рішучість і далекоглядність заклали фундамент того, що ми знаємо сьогодні..."

Перо скрипіло по папері, а слова витікали з моєї голови трохи хаотично, але щиро. Однак спокій тривав недовго. Близько опівночі мої двері різко відчинилися, і я, підскочивши у паніці зі стільця, ледь не перекинула чорнильницю.

— Що за?! — вигукнула я, але зупинилася, побачивши в дверях Саміру. За нею, звісно ж, стояв Рантарін, спираючись на одвірок із тим самим виразом нудьгуючого хижака.

— Ми маємо поговорити, — без зайвих церемоній заявила відьма, заходячи всередину. Її обличчя було втомленим, але погляд — рішучим.

— Хіба двері були відчиненими? — я підвелася, зітхнувши. — І взагалі, Саміро, чому ти разом з інкубом?

— Не називай мене так! — Рантарін пройшов повз нас і втиснув у наші руки окуляри. Я ледве встигла їх вдягнути, перш ніж він зняв вуаль.

— То що? — я здивовано подивилась на відьму, хитаючи головою, і пройшла до своєї кухні, паралельно кинувши плащ на стілець.

Взагалі, я думала, що ці двоє не розмовляють одне з одним, але, здається, помилялася. Хоча, можливо, й ні? Бо за весь цей час, що вони тут, ні слова не вилетіло з їхніх вуст в адрес один одного. Здається, ця мовчанка затягнеться надовго.

— Сумніваюся, що ви прийшли до мене, як раніше, просто посидіти й випити.

Саміра фиркнула, тягнучись до верхньої полиці, а інкуб лише посміхнувся. Не питаючи мене, відьма порпалася в моїх шухлядах і витягла пляшку вина. Питливо подивившись на нас, вона поставила її на стіл, а ми з інкубом синхронно кивнули.

Подруга запитливо глянула в мій бік, і я без зайвих слів зрозуміла, що йдеться про місцезнаходження келихів. Діставши їх, ми розсілися за стіл, а Рантарін розлив рубінову рідину по келихах.

Не кажучи ні слова, ми всі залпом випили й синхронно видихнули, що викликало посмішку у всіх. Здавалося, атмосфера стала менш гнітючою. Лише здавалося...

— Пробач мене, — відьма повернулася до мене й почала говорити. — Я не повинна була так вчиняти з тобою, змушуючи скасовувати єдиний план твого порятунку.

— Припини, — я відмахнулась, але одразу насупилась, коли згадала: — Ось якщо б я раніше знала про чиїсь стосунки... то навіть і не думала б про те, щоб втілювати той план. Чому ти взагалі запропонував його, Рантаріне?

Інкуб скривився, ніби тільки-но з’їв лимон, і залпом знову осушив келих, який тільки-но наповнив. Він зітхнув і невдоволено глянув на нас.

— А що я міг ще зробити? Ти моя контрактниця, отже, твоє життя для мене в пріоритеті. Ти й сама пам’ятаєш, як ми цілий вечір сиділи й мучились, придумуючи, як вийти із ситуації.

— Але ти міг спочатку поговорити зі мною про це, — тихо прошепотіла Саміра, дивлячись у вікно.

— Я хотів, — він кивнув і перевів погляд на мене, — але довелося йти разом із Мирою, бо лорд Нокс... переслідував її.

— Що?! — ми синхронно ахнули й витріщились на інкуба.

Рантарін, схрестивши руки на грудях, кинув на мене погляд, який говорив: "А ти про це ще не знала, чи що?".

— Чого ви так дивуєтесь? — буркнув він. — Лорд Нокс останнім часом проявляє до Мири... надмірний інтерес.

— Надмірний інтерес?! — перепитала я, ледь не впустивши келих. — Рантаріне, ти серйозно? Він просто розпитував про мемуари короля! Ну й поцілував разок...

— І ти думаєш, що це все? — інкуб підняв брову, наче викладач, який слухає незграбне виправдання студента. — Я бачив, як він дивився на тебе. Це не інтерес до літератури, особливо після того вечора.

— Ти брешеш, — відрізала я, хоча глибоко всередині почувала сумнів.

— Я? Брехун? — він зіронізував, театрально вказуючи на себе. — Миро, я можу бути ким завгодно, але не брехуном.

— Стривайте, — перебила нас Саміра, піднімаючи руку, наче зупиняючи сварку дітей. — То ти кажеш, що Нокс переслідував її, а ти запропонував фіктивні заручини, щоб... що?

— Щоб дати їй захист, — спокійно відповів Рантарін, знову наливаючи собі вина. — Заручена жінка, особливо з таким як я, для нього табу. Навіть лорд Нокс знає межі.

— І ти вирішив, що це спрацює? — Саміра витріщилася на нього, майже кричачи. — Без обговорення зі мною чи з Мирою? Ти просто... вирішив?

— Усе, що я робив, я робив для її безпеки, — відповів інкуб, тепер уже дивлячись на мене. — Чи це настільки жахливо, що я хотів тебе захистити? Чи ти вже забула, що він є першим підозрюваним у вбивстві Рента?

— Звісно, ти не даси мені цього забути! — я встала зі столу та гнівно подивилася на нього. — Можливо, я хочу про все забути та просто жити щасливо? Без убивств письменників, фіктивних заручин та цього чортового розслідування у моїй квартирі!

— Просто розірви контракт зі мною і все! — він також підвівся зі столу. — Гадаєш, мені подобається це? Я погодився на цей "контракт" жарту ради, а тепер усе зайшло занадто далеко!

— Покидьок!

— Дурепа!

— Миронько... — шепіт Саміри привернув нашу увагу. Повернувши голову до неї та побачивши страх в її очах, я не одразу зрозуміла, що сталося. Але, згадавши нашу перепалку... Моя кров відхлинула від лиця, а в роті стало сухо. Дідько, що ж ми накоїли...

— Яке ще розслідування? Та вбивство письменника? — її тремтячий голос швидко привів нас до тями. Ми переглянулись із інкубом та сіли назад на стільці. Сьогодні буде дуже довга ніч...