Карт бланш

ГЛАВА 31

— Добре, питання щодо земель лорда Сенцера було розглянуто, — віщав лорд Нокс. — Перейдемо до наступного пункту сьогоднішньої наради...

Він продовжував ще щось говорити монотонним спокійним голосом, але я вже не слухала. Як завжди, я сиділа на зборах відділу міжнародної комунікації та знову майже засинала. Чому це кожного разу настільки нудно?

Звісно, цього разу було не так сумно, як завжди. Бо лорд Рантарін не давав мені забути про те, як я його образила.

Він ігнорував мене вже декілька днів. Мені, звісно, прикро щодо цього з одного боку, але з іншого... рада, що він нарешті замовк і не розмовляє зі мною.

— Дякую всім за присутність, — його величність підвівся зі столу, і всі інші послідували його прикладу. — На сьогодні збори завершені. Прошу лорда Калейда залишитися.

Що ж, мене не випровадили звідси. Отже, залишають сидіти. Всі інші, звісно ж, почали виходити.

Рантарін зробив коло та підійшов до Нокса, сказав йому пару слів, але вже на виході кинув мені на стіл клаптик паперу. Швидко й непомітно схопивши його, я заховала записку до кишені та продовжувала робити вигляд, що пишу чернетки.

— Пані письменнице, підійдіть, будь ласка.

Його величність з втомою в голосі покликав мене, тим самим трохи налякавши. Останнім часом він до мене не звертався.

— Так, Ваша Величносте.

— Тебе через декілька днів буде супроводжувати лорд Калейд до місця збору. Я не зможу приділяти тобі багато уваги, тому покладаюсь на твою кмітливість.

Я трохи підвисла після такої заяви, але, як належить, кивнула.

— Зрозуміла, Ваша Величносте.

— Звісно, Ваша Величносте, — глибокий голос лорда Калейда досі був незвичним для мене, хоча я чула його набагато частіше.

— Чудово. Тоді, лорде, можете йти, а вас, пані, я попрошу залишитися.

Холодок пробіг по спині, а долоні враз спітніли. Щось мені це не подобається. Залишимося тільки я, його величність та лорд Нокс... і ще компанія.

— Отже... — він почав говорити, але враз зупинився та подав жест вампіру, щоб той залишив нас наодинці. Лорд Нокс застиг, пробігся напруженим поглядом від мене до короля, та, кивнувши, вийшов через задні двері.

Моє серце почало калатати, а подих якось сам затримався. Відчуваю, що ця розмова мені зовсім не сподобається.

— Це ваш єдиний шанс виправитися, — він важко подивився на мене.

— Перепрошую? — здається, я сама не почула свого питання.

— Ця поїздка територіями — це буде ваш шанс зібрати багато матеріалу та інформації. Після того, як повернемося, я чекаю на готову чернетку твору.

— Я... розумію, — ковтнувши клубок у горлі, я опустила голову ще нижче. Ну от, я знала, що буде щось не так сьогодні...

— Тому я даю вам повну свободу для отримання необхідних складових. Охорону я вже попередив. Будь-яка бібліотека, будь-яка людина у палаці, навіть, якщо це необхідно, беріть королівський екіпаж для поїздок.

— Дякую, Ваша Величносте, — я досі не піднімала голову.

— Сподіваюсь, що ви мене не розчаруєте, — шепотом сказав він, а потім гучніше: — Можете бути вільні.

Я кивнула, підійшовши до свого столу, згребла всі папери та, одягнувши сумку, пішла на вихід, як миша, яку понурили в окріп або воду з кубиками льоду. Ще не вирішила, який із варіантів кращий. Двері зачинили за мною, і страж, подивившись на мене, сумно зітхнула.

— Пані Миро, з вами все гаразд? — звернувся до мене Тараг. Він часто тут чергував, тому ми вже встигли познайомитися.

— Ще не визначилася, — я посміхнулась, але, гадаю, посмішка вийшла жалюгідною. Тому отримала таку ж посмішку у відповідь.

Йдучи порожніми коридорами палацу, я роздумувала над тим, як мені справлятися з поставленим завданням. Усе виглядало доволі привабливо: свобода дій, доступ до ресурсів і можливість досліджувати будь-які матеріали. Але чомусь це викликало не радість, а глибоке занепокоєння. Напевно, тому, що я знала — усе це може обернутися для мене черговим випробуванням.

Дійшовши до свого кабінету, я згадала про записку від Рантаріна. Витягнувши її з кишені, розгорнула аркуш і прочитала:

"Зустрінемось у мене ввечері. Маю, що сказати."

Ще цього мені не вистачало. Невже після днів ігнорування він вирішив влаштувати нічну зустріч? Але, знаючи Рантаріна, ця розмова могла бути і важливою, і абсолютно безглуздою одночасно. Як і він сам.

Я важко зітхнула й вирішила, що піду. Все одно потрібно якось обговорити наші проблеми. Я йому сказала, що фіктивних заручин не буде. А на його питання "чому?" просто промовчала та пішла від нього.

Він довів Саміру до такого стану, а потім питає чому? Покидьок. Якби я тільки знала, що між ними відбувається, то не стала б навіть розглядати пропозицію про заручини. А інкуб, знаючи всі обставини, сам і запропонував це.

Думки роїлися, мов розбурхане осине гніздо. Чому він вирішив поговорити зараз, після днів ігнорування? Що саме він має сказати? Усе це здавалося мені надто підозрілим, від цієї розмови точно нічого хорошого не варто очікувати.

Коли я зайшла до кабінету, на мене чекав знайомий хаос. Папери були розкидані по столу, чорнильниця стояла напівпорожня, а кілька книг залишилися відкритими на середніх сторінках. Мені слід було навести лад, але думки про майбутню розмову та "карт-бланш" від короля не давали зосередитися.