На одну тайну менше

ГЛАВА 30

— Що? — я спробувала зазирнути їй в очі, але вона швидко відвернулася від мене. — Як я могла довести тебе до такого стану?

— Ти й він… — Саміра спробувала говорити, але знову почала захлинатися сльозами. Я нічого не розумію з того, що вона хоче сказати. Так діло не піде…

Я залишила подругу та вийшла в коридор, щоб щосили покликати батька Саміри.

— Лорде Віаларе! — я вигукнула з другого поверху, де внизу побачила стурбованого чоловіка. — У вас є якесь заспокійливе? По-іншому не вийде…

Він кивнув та направився в їхню лабораторію, де вони роблять різні зілля. Впевнена, що все-таки щось дієве принесе.

Я повернулася до кімнати Саміри, тепер більш рішуча дізнатися, що ж її так мучить. Вона все ще сиділа на підлозі, схрестивши руки на колінах, але тепер її схлипи стали тихішими. Я присіла поруч, намагаючись заспокоїти її хоча б своєю присутністю.

— Саміро, я тут, — м'яко сказала я, доторкнувшись до її плеча. — Лорд Віалар зараз принесе щось, щоб ти трохи заспокоїлась. Але, будь ласка, поясни, що сталося?

Вона лише похитала головою, знову відвертаючи обличчя.

Минуло кілька хвилин, перш ніж двері тихо прочинилися, і лорд Віалар увійшов, тримаючи в руках невеликий флакон із зеленкуватою рідиною.

— Це допоможе, — сказав він, передаючи мені зілля.

— Дякую, — я прийняла флакон і, повернувшись до Саміри, простягнула їй. — Пий, це зніме напругу.

Вона подивилася на мене почервонілими очима, але не відмовилася. Зробивши кілька ковтків, Саміра притиснула пляшечку до грудей і зітхнула, наче вже починала відчувати полегшення.

— Можливо, тепер ти зможеш розповісти? — обережно запитала я, сідаючи ближче.

Вона кивнула, але виглядала так, ніби збиралася з думками. Нарешті її голос, ще трохи тремтливий, порушив тишу:

— Ти… ти знала про мене та Рана?

— Що? — я завмерла, почувши ці слова.

— Ми були разом. Не знаю, чи це були справжні стосунки, але я думала, що він… що ми…

Я відчула, як у мене запекло в грудях. Чому він ніколи про це не згадував? Чому вона мовчала до цього моменту?

— І тепер він… — Саміра ковтнула повітря, намагаючись не розплакатись знову. — Він зробить тобі пропозицію? Після того, що було між нами?

— Це все фікція, — я швидко відповіла, хапаючи її за руки. — Саміро, ти мусиш зрозуміти, це лише домовленість. Це лише спосіб захисту. Ти ж пам’ятаєш про наш із ним контракт? Між нами немає почуттів, лише домовленість.

— Домовленість? — вона глянула на мене з сумішшю недовіри й болю. — Тобі байдуже до нього?

Я замислилася, намагаючись знайти правильні слова.

— Мені не байдуже, але це… не те, про що ти думаєш. Він інколи буває гарним другом та захисником, але це все, що я до нього відчуваю. Я навіть не знала про вас, — шепотом чесно сказала я.

Саміра дивилася на мене, її очі тепер були наповнені не гнівом, а глибоким смутком.

— Якби я знала, — прошепотіла я, — то ніколи б не погодилася на це.

— Я відчувала, що щось не так, — вона видихнула та почала спокійно розповідати. — Коли він з’явився тут декілька годин тому та дивився на мене, як побита собака. Я одразу все зрозуміла.

— Саміро… — протягнула я та обійняла її.

— Мозком я розумію, для чого ви це робите, але моє серце…

Вона не закінчила, але мені стало зрозуміло, що її біль глибший, ніж я уявляла.

— Саміро, я не знаю, що буде далі, — чесно зізналася я. — Але якщо це тебе так сильно ранить, я знайду спосіб усе виправити. Завтра та ніколи в мене не буде з ним заручин. Я клянуся тобі.

Вона слабко посміхнулася крізь сльози. Але різко вирівнялася та з затамуванням подиху почала говорити.

— Але ж... ти поїдеш з королем, а Рантаріна поруч не буде... Що, якщо ти помреш? Ні... я тоді собі цього ніколи не пробачу.

— Зупинись, — я стисла її плечі та змусила дивитись собі в очі. — Все буде гаразд. Я просто, як завжди, перебільшила ситуацію та нетверезо оцінила її. Зі мною точно нічого не станеться.

Вона, не вірячи, дивилася на мене, а я лагідно посміхнулась.

— З чого ми взагалі всі разом вирішили, що мене вб’ють? Це ж просто нісенітниця якась. Ну сама подумай про це.

— Зараз ти не перебільшуєш, а, навпаки, змешуєш ситуацію.

— Стараюсь як можу.

Нарешті вона щиро посміхнулася. Тепер я бачу перед собою ту саму Саміру. Я рада, що хоч якось змогла зарадити їй.

— А чому ти взагалі прийшла до мене?

— Це вже неважливо. — Дійсно, тепер мені не доведеться обирати щось гарне на завтра. Бо завтра не буде нічого нового. Нічого не зміниться.

— Що ж, тепер, коли я знаю, що ти повернулася до нормального стану, можу спокійно піти.

— І залишити мене саму? — в її голосі почувся жартівливий протест.

— Лорд Віалар тут, і я впевнена, що він не залишить тебе. А завтра ми ще поговоримо.

Саміра мовчки кивнула, проводжаючи мене поглядом. Її очі стали теплішими, а напруга в кімнаті поступово зникла.

Спустившись униз, я зустріла батька Саміри, який знову сидів у вітальні біля каміна.

— Як вона? — тихо запитав він, піднявши на мене свої втомлені очі.

— Краще, — чесно відповіла я. — Але їй потрібно більше часу.

— Дякую, що прийшла, Миро, — сказав він, проводжаючи мене до дверей.

— Завжди рада допомогти, — кивнула я, вдягаючи плащ і виходячи в холодний нічний вітер. На вулиці сніг ще посилювався, і я глибоко вдихнула морозне повітря. Завтра… завтра буде звичайний день.