Відьма котра плаче

ГЛАВА 29

Вперше переді мною виникло таке питання у цьому світі: що одягти завтра?

Я стояла перед своєю шафою та жалкувала, що не пішла тоді з Самірою по магазинах. Мені б зараз знадобилася нова кофтинка або плаття. Хоча... Я начебто не повинна знати, що інкуб зробить мені пропозицію, тому маю вдягти те, що й завжди. Але… хочу виглядати гарно!

А що для цього потрібно? Правильно, одна відьма!

Я поклала до сумки деякі речі та, недовго думаючи, вийшла на вулицю, щоб знайти десь неподалік карету.

— Вулиця Кошмарів, 45-й будинок, — я кинула візникові два мідяки. Той, вхопивши їх, кивнув та запряг коней.

На вулиці, як завжди останнім часом, сніжило. Скрип коліс і холодний вітер створювали дивне відчуття, ніби весь світ завмер у передчутті чогось важливого. Я намагалася не зважати на свої думки, але вони, як ті сніжинки, кружляли й осідали на плечах тягарем.

Карета під’їхала до похмурого будинку на вулиці Кошмарів. Саміра завжди казала, що це місце ідеально пасує її сутності. Високий шпиль будинку та потемнілі від часу стіни дійсно нагадували про старі легенди. Мені здається, що їй краще пасував би будинок із пряників. Ну а чому б ні?

Я важко зітхнула, вдягнула плащ щільніше й постукала у двері. Поки чекала, у мою голову несподівано вдарила думка: вона ж не знає про заручини! Я повинна була хоча б принести пляшку алкоголю, щоб якось скрасити цю новину.

Я постукала ще раз, але мені так ніхто і не відчинив. Дуже дивно. Я, звісно, розумію, що прийшла посеред ночі, але мене завжди пускали, не зважаючи на годину.

— Щось тут не так.

Я повернула ручку дверей, і вона відчинилася. Пройшовши коридором і оминувши вітальню, мене окликнув зичний голос:

— Миро? — до мене швидко підійшов високий статний чоловік і поривчасто обійняв мене. — Хвала богам, що ти прийшла!

Саміра чимось була схожа на свого батька. Такі ж зелені очі й тепла усмішка, а ось руде волосся вона, мабуть, успадкувала від матері.

— Лорд Віалар! — я обійняла його у відповідь. — Все гаразд? Пробачте, що увійшла без запрошення, просто ніхто не відчиняв, і я почала хвилюватися.

— Заходь, коли треба, — він стиснув мої плечі. — Я дуже радий, що ти прийшла!

— Щось сталося з Самірою? — я одразу вловила тривожні нотки. Не вперше вже.

— Я… я не знаю, — він пройшов до вітальні, а я за ним. По дорозі зняла плащ, кинула його на спинку дивана й підійшла до каміна, щоб погріти руки.

Лорд Віалар стомлено сів у крісло й почав хитати головою. Мабуть, дійсно щось ТАКЕ сталося, що навіть цей стійкий чоловік не зміг витримати.

— Вона постійно плаче, — довірливим шепотом сказав він. — Вже годину як не може зупинитися. Я заходив до неї, питав, чим можу зарадити, але вона навіть не звернула на мене уваги.

Моє серце боляче стиснулося в грудях. Що могло такого статися, щоб завжди усміхнена відьма так себе вела? Здається, що сьогодні я буду обирати не її гардероб, а розбиратися з її емоціями. Тепер зрозуміло, чому на обличчі лорда Віалара таке занепокоєння.

— Я тоді піду до неї. Може, зможу допомогти.

— Сподіваюся на це, — він натягнуто мені посміхнувся та перевів порожній погляд на палаючий вогонь у каміні.

Недовго думаючи, я направилася звичним шляхом на другий поверх до кімнати своєї подруги. Чим ближче я підходила, тим краще було чутно схлипи та підвивання. Як же мені це не подобається!

Опустивши ручку вниз і посмикавши її кілька разів, зрозуміла, що двері зачинені. Дідько.

— Саміро, це я, Мира… — схлипи припинилися на хвилину. — Відчини, будь ласка, я хочу тобі допомогти.

Стало тихо. Я з замиранням серця чекала, коли вона відчинить, але замість цього почула неочікуване:

— Іди, Миро. Не хочу нікого бачити.

— Що? — мої очі мимоволі округлилися, а брови насупилися. Ні, тепер я її точно не залишу!

— Ні, Саміро, я тебе не залишу, — твердо промовила я, стукаючи кулаком у двері. — Якщо ти зараз не відчиниш, я сама знайду спосіб потрапити всередину!

— Не смій! — її голос задзвенів тривогою, але я вже не зупинялася. — Миро, просто йди! Мені потрібен час!

— Час не лікує, якщо ти замкнена у своїх думках! — відповіла я, зібравши всю свою рішучість, почала шукати вихід їх ситуації та вхід в її кімнату. Ну звісно ж! Як я могла забути про це?

Я пройшла у сусідню кімнату та відчинивши шафу почала забиратися в неї. Так, так. Як в Нарнії. Я опинилась в інщій шафі та вже відчнивши її зсередини, опинилась у кімнаті відьми. Добре, що ми якось поп'яні разом знайшли цей прохід. Добре, що ця хитрість спрацювала...

Вона не підвела голову на звук, певне й сама вже здогадалась як я зайшла. Тому, просто підійшла до неї та присіла поруч. Саміра сиділа на підлозі, її обличчя було заплаканим, а волосся розтріпаним. Вона виглядала зовсім не схожою на себе — яскраву, веселу та сильну.

— Я ж просила… — прошепотіла вона, обхопивши руками коліна.

Я підсіла поближче і поклала руку їй на плече.

— Розкажи мені, що сталося, — попросила я лагідно.

Її плечі здригнулися, і вона схлипнула, не стримуючи сліз. Моя найкраща та єдина подруга у цьому світі, не могла приборкати совї емоції, а я не знала як її втішити. Спочатку, потрібно дізнатися причину.

— Тебе хтось образив? Чи можливо щось на роботі сталося?

Вона підвела на мене свої заплакані очі та щморгнула носом. 

—Так, образив.— вона сказала хрипким шепотом та знову почала ридати.

—Хто посмів?— у гніві сказала я.

—Ти.— я завмерла від такої відповіді, та перестала дихати. Я стала причиною її сліз?