Маєток Нокса

ГЛАВА 27

Шлях до маєтку лорда Нокса був коротшим, ніж я собі уявляла, але кожен крок здавався безкінечним. Голова наповнювалася хаотичними думками. "Що сказати? Як пояснити?" А головне — як не розгубитися під його поглядом, від якого серце й досі починало битися швидше?

Рантарін мовчав, що було для нього абсолютно нетиповим. Мабуть, він усе ще переварював моє рішення. Нарешті ми зупинилися перед величною чорною будівлею з різьбленими воротами, які виглядали так, ніби їх створювали для найтемніших ритуалів.

— Ось і все, — сказав Рантарін, показуючи на будинок. — Удачі. І якщо він тебе не вб'є, то завтра я тобі зроблю пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися!

— Дуже дотепно, — пробурмотіла я і, зібравши все своє самовладання, рушила до дверей.

Чому я так хвилююсь узагалі? Лорд Нокс ніколи не приваблював мене у любовному плані, так чому це взагалі так важливо для мене? До речі, це нормально, що інкуб залишив мене одну в маєтку можливого вбивці? Так... Спокійно, поки що нічого ще не сталося.

Маєток піднімався величною тінню посеред холодного вечора. Вікна світилися теплим золотавим світлом, але сам дім, здавалось, дихав крижаною відчуженістю. Моя рука, піднята для стуку, зависла у повітрі.

Може, все-таки не треба? Ні, я повинна поставити крапку у цьому непорозумінні. Лорд Нокс мав значний статус при дворі, тому його прихильність до мене зовсім не буде на руку мені, а тим паче йому.

Видихнувши клубок пари, я все-таки постукала. Пройшла хвилина, перш ніж дворецький відчинив мені двері та здивовано витріщився на мене. До речі, він був вампіром.

— Темного вечора, пані, — він окинув мене здивованим поглядом. — Чим можу допомогти?

— Мені потрібен лорд Нокс, — я переминалася з ноги на ногу на цьому холоді. Чому тут майже вічна зима?

— Перепрошую, — пробурмотів він і зачинив двері прямо у мене перед носом! Це що було? А можна було б мене хоч би впустити? Швидко озирнувшись навкруги та не побачивши жодної душі, я притулилася до дверей, щоб хоч щось почути.

— Я ж казав, що ні! — здається, я почула дуже голосний рик Нокса.

Далі ще якісь звуки, та вже за хвилину двері знову відчинив той самий дворецький. Дякуючи богу, я за секунду до цього встигла відлипнути від них.

— Мені шкода, але наразі пана Нокса немає, — він зніяковіло посміхнувся, а я здивовано витріщилася на нього.

Якщо я зараз піду, то більше не наважуся на це. Тому варто діяти прямо зараз! Не буду зволікати!

— Як це немає? — підійшовши впритул до нічого не розуміючого вампіра, я з усієї сили крикнула: — Пане Нокс!

— Миро? — він визирнув з другого поверху. — Ландоре! Ти мав мені сказати, що це вона!

— Так ви й не питали, — засмучено пробурмотів Ландор і вже привітніше мені посміхнувся. — Прошу пройти за мною.

Я невпевнено увійшла, відчуваючи, як підлога під ногами майже поглинає звук моїх кроків.

— Дякую, — він допоміг мені зняти плащ і почав вести на другий поверх. Відверто кажучи, настрою розглядати обстановку не було, але вона сама напросилася!

Високі вікна з готичними арками були прикрашені кованими ґратами, які нагадували мереживо. Їхнє скло відбивало місячне світло, що надавало маєтку ще більш загадкового вигляду. Уздовж стін стояли важкі меблі з темного дерева, інкрустовані сріблом і перламутром. На стінах висіли портрети предків, чиї погляди, здавалося, стежили за кожним рухом. Навіть трохи лячно стало.

Годі, Миро, тобі треба зібратися з думками та придумати, як влучніше описати ситуацію, не видаючи фіктивних заручин, які відбудуться завтра.

Я опустила очі на підлогу й ішла за дворецьким, але його кроки почали уповільнюватися, а кожен наступний ставав все меншим. Підвела погляд, щоб зрозуміти, що коїться, але одразу зустрілася з парою золотих похмурих очей. Лорд Нокс стояв посеред коридору зі схрещеними руками на грудях і, здається, чекав на мене. Моє серце мимоволі пропустило удар, а думки розлетілися в різні боки. Чорт!

— Що привело тебе до мене, Миро? — голос лорда Нокса був спокійним, але в ньому відчувалась прихована загроза, від якої мене пробирало тремтіння. Він стояв нерухомо, мов статуя, однак його погляд горів так, ніби я повинна була спалахнути.

Я ковтнула повітря, намагаючись не розгубитися, але відчуття його присутності змушувало кожен мій крок здаватися важким.

— Нам треба поговорити, — твердо відповіла я, хоча мій голос зрадливо здригнувся.

Нокс підняв одну брову, явно розважений моєю незграбною впевненістю.

— Ландоре, залиш нас, — наказав він своєму дворецькому, навіть не обернувшись. Той лише кивнув і швидко зник за найближчим поворотом.

Коридор тепер був порожній, тільки я, лорд Нокс і відчуття, що я на крок від провалля.

— Слухаю, Миро, — сказав він, зробивши кілька кроків до мене. Його голос був тихим, але в ньому чулися сталеві нотки. — Ти з’являєшся біля мого маєтку пізно ввечері, кричиш на все подвір’я. Що за термінова справа, яка не могла почекати до ранку?

Його погляд ніби проникав у саму душу, і я зрозуміла, що тягнути далі немає сенсу.

— Справа вчорашнього вечора, — я зібрала всю свою рішучість і заговорила швидко, щоб він не встиг мене перебити. — Те, що сталося між нами... Це була помилка.

Очі Нокса спалахнули. Він зробив крок ближче, і я ледь не відступила назад.

— Помилка? — повторив він, його голос став ще тихішим.