Танок тарганів у голові

ГЛАВА 26

— Одна з деталей — це обручки, я про них подбаю, — він швидко записав щось на серветці. — Друге: як ми це оголосимо? Я можу влаштувати невелику сцену в королівському палаці. Знаєш, стояти на коліні, тримати коробочку...

— Тільки через мій труп! — я вдарила кулаком по столу, відчуваючи, як гнів перекриває сором.

— Добре, добре, спокійно, — Рантарін підняв руки. — Ми зробимо це приватно. Просто скажемо, що ти вже погодилася.

— Ніяких сцен, ніяких перебільшень, — я поклала руки на стіл, нахиляючись до нього. — Це тільки для захисту. І все.

— Як скажеш, мила, — він підморгнув, але я бачила, що його посмішка стала більш щирою. — Обіцяю, все буде, як ти хочеш.

Я відкинулася на спинку стільця, намагаючись знайти хоч трохи спокою в цій ситуації.

— Коли це відбудеться? — нарешті запитала я.

— Завтра, — відповів він, піднімаючись. — І не хвилюйся, я подбаю про всі деталі. Просто будь готова виглядати незрівнянно.

— Завтра?! — я мало не впала зі стільця. — Ти серйозно?

— Дуже серйозно, — знизав він плечима. — Чим раніше це станеться, тим більше часу в нас буде підготуватися до поїздки. І... уникнути зайвих питань.

Інкуб був правий, у цій ситуації інакше не можна вчинити, але...

— А Саміра? — я подивилася на враз помрачнілого співрозмовника.

— Я сам їй усе поясню.

— Може, краще я? Все-таки вона моя подруга.

— Ні, — відрізав він. Лорд Рантарін затих. І знову все, що стосується відьми, він сам вирішує! — Ти краще починай складати план того, про що будеш писати в подорожі. Я не хочу дійсно тебе рятувати.

— Теж мені лицар... — я зробила ковток чаю, від чого по тілу побігли мурашки. Як тепло та смачно. Впевнена, завтра буде краще. Я звикну до думки про Рантаріна як мого фіктивного нареченого, і мене попустить. Напевно.

— До речі, — я привернула його увагу, — у мене також є декілька деталей, які я хочу обговорити.

— Слухаю, — інкуб кивнув і дійсно уважно почав мене слухати.

— Мене це все дуже непокоїть і взагалі дратує ця ситуація.

— Пф... — розуміючи, фиркнув він.

— По-перше, ні в якому разі у нас не буде занадто близьких контактів!

Я за своєю натурою — інтроверт, який вимушений бути екстравертом, амбіверт, коротше. Я можу робити все, що робить екстраверт, окрім дотиків. Ненавиджу, коли мене торкаються люди, навіть мої друзі. Звісно, Саміра чхати на це хотіла, але інколи мене це виводить із себе!

— Хм, а лорду Ноксу ти те саме казала тим вечором? — саркастично підмітив він.

— Не твоя справа, — проігнорувала цей коментар, я продовжила: — По-друге, жодних натяків або жартів, які можуть змусити людей думати, що це щось більше, ніж домовленість, — я строго подивилася на нього. — Я серйозно, Рантаріне. Один невдалий жарт, і я скасую все, навіть якщо доведеться вмерти.

— Як скажеш, світле сонечко мого життя, — з легким уклоном відповів він, але його саркастична усмішка залишилася.

Я тяжко зітхнула, розуміючи, що переконати його повністю поводитися серйозно буде майже неможливо.

— По-третє, ми не маємо давати людям підстави розпускати чутки. Тобто тримайся подалі від мого особистого простору. Максимум — рука на плечі, якщо це життєво необхідно.

— Розумію. Жодних порушень особистого простору, — він театрально приклав руку до серця. — Але якщо раптом захочеш поцілунку або обіймів для переконливості, просто дай знати.

— І це не обговорюється! — я підняла руку, зупиняючи його. — Жодних "якщо". Ми — фіктивна пара, і цього досить.

— Гаразд, гаразд, як скажеш, — він хитнув головою, але в його очах промайнув веселий блиск. — Що ще, пані письменнице?

Я зітхнула та згадала про останній, але найголовніший пункт.

— І останнє, — я нахилилася трохи ближче, щоб підкреслити серйозність своїх слів. — Як тільки ми повернемося, заручини будуть скасовані!

— Обома руками та ногами — за! — на знак того, що мене дійсно почули, лорд Рантарін підняв обидві руки вгору.

Краще вже так, аніж потім буде недомовленість через це. Взагалі, я не бачила в ньому загрози. Він був чимось на кшталт... Саміри, тільки в чоловічій подобі. Тому хвилювань на рахунок його порядності в мене не виникало, а ось щодо його характеру... Це вже інша історія.

Інкуб незвично притих та зсунув брови, ніби глибоко замислився над чимось. Переміну його настрою я помітила, але вирішила проігнорувати. Якщо захоче — скаже. Звісно ж, він захотів!

— Лорд Нокс буде проблемою, — підвів золотисті очі на мене та суворо подивився. — Вампір не повірить. Тільки вчора він тебе цілував, а ти йому палко відповідала. Як майже наступного дня ти вже заручена з іншим?

— Я щось придумаю... — мені необхідно поговорити з Ноксом! Прямо зараз! — Слухай, а ти знаєш, де живе пан Нокс?

Рантарін здивовано підняв брови, його вираз обличчя змінився з насмішкуватого на підозрілий.

— Миро, ти серйозно? Ти збираєшся зараз вирушити до лорда Нокса, щоб... Що саме зробити? Пояснити, що вчорашній поцілунок нічого не значив? — його голос був сповнений сарказму, але в очах світився інтерес.

— Ні, я просто скажу... — я зітхнула й приклалася лобом до столу. — Я не знаю, що скажу. Вирішу по дорозі до його будинку!

— Ох, чудово, — Рантарін піднявся з крісла й почав розминати плечі, ніби готувався до виступу. — Ти просто прийдеш до нього додому і скажеш: "Вибач, лорде Ноксе, але я вирішила заручитися з інкубом, щоб уникнути небезпеки. Сподіваюся, це не завадить твоїм планам"?

— Чортів інкуб... — простогнавши це, я ще раз вдарила по столу, цього разу головою. Все одно мені інколи здається, що там нічого немає. Лише таргани, які інколи нервово бігають з однієї частини мозку в іншу.