Або так, або смерть

ГЛАВА 25

— Це вже не смішно, Рантаріне! — я суворо дивилася на нього, а він нерозуміюче стояв біля вхідних дверей.

— Я тебе не питаю, а ставлю перед фактом, — інкуб зняв пальто та, переконавшись, що я в окулярах, зняв і вуаль. — Їхати в цю експедицію можна буде тільки запрошеним та одному з родичів запрошених.

— НІ! — відступивши назад, я не розрахувала й сіла на ліжко. — Для мене це важливо! 

— А життя для тебе не є важливим? — фиркнув він, підійшов до мене й присів. Тепер я дивилася на нього зверху вниз.

Відвернувшись від його нахабного обличчя, я подивилася у вікно, марно стримуючи сльози. Це вже занадто для мене...

Декілька годин тому його Величність сказав, що я їду з ним на огляд території. Та відправив мене додому пакувати речі. Якщо чесно, я не розуміла, навіщо, бо будемо їхати лише за тиждень. Але, як виявляється, не дарма він це зробив.

На виході з робочого корпусу я зустріла інкуба, який, мабуть, направлявся додому, й запросила його до себе. На шляху до мого будинку я коротко розповіла про ситуацію, а він запропонував рішення, яке мені зовсім не подобається!

— Ну а чого ти тоді хочеш? — лорд Рантарін підвівся й пішов ставити чайник на кухню. — Якщо не так, то я не зможу поїхати та захистити тебе у разі небезпеки.

— Так доручи мій захист комусь іншому, — пошепки сказала я, але він, звісно, все почув.

— Кому? Лорду Ноксу? Нашому головному підозрюваному у справі й тому, хто вчора поцілував тебе?

— Ти звідки знаєш? — я перевела заплакані очі на нього, але сама ж потім дала відповідь. — Звісно, від Саміри.

— Тож, так чи ні?

— Ні. Має бути інший варіант, — прошепотіла я, хоча й сама не вірила у свої слова. — Але його немає, так?

— На жаль, так, — інкуб знизав плечима й вимкнув чайник, який почав закипати. — Чому для тебе це так важливо?

Я на секунду задумалась, але дала чітку відповідь, паралельно підходячи до столу й сідаючи на край стільця.

— Шлюб — це обіцянка, яку ти даєш перед Богом. Ці клятви є нерушимими. Я хочу вийти заміж лише один раз і лише за людину, яку буду кохати.

— Ну так і вийдеш один раз. Годі рюмсати! Я ж тебе не заміж кличу, а лише давай обручимося, і все.

— Але це також обітниця... — як я могла пояснити нелюду з цього світу, як працює Божа кара в нашому всесвіті?

— Обітниця-шмобітниця, — перекривляв мене інкуб, ставлячи чашку заспокійливого чаю переді мною. Потім сів навпроти. — Не хочеш так, давай організуємо збройний напад на тебе. Нехай тебе відлупцюють так, щоб ти навіть стояти не могла. Тоді точно нікуди не поїдеш!

— А цілителі для чого? — я поклала голову на руки, які лежали на столі. — Впевнена, що король не поскупиться на моє лікування.

Мовчання затягнулося. Інкуб сьорбав чайок і дивився на завірюху за вікном, а я... А я думала.

Лорд Рантарін розслаблено відкинувся на спинку стільця й почав барабанити пальцями по чашці. Його погляд ковзав між мною і хуртовиною за вікном. Атмосфера в кімнаті була напружена, хоча інкуб, як завжди, намагався розрядити її своїми несерйозними пропозиціями.

— Збройний напад, кажеш... — я, піднявши голову, подивилася на нього. — Це звучить... менш привабливо, ніж фіктивні заручини. Хоча, мабуть, і менш ризиковано.

— Звісно! — Рантарін кивнув, його посмішка розширилася. — У мене є кілька знайомих, які залюбки погодяться влаштувати це шоу. Ми навіть можемо зробити це епічним: накинуть тебе на плечі, викрадуть і...

— Перестань! — я різко перебила його, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля роздратування. — Ти зовсім мене не слухаєш, правда?

— Слухаю, слухаю, — він примирливо підняв руки. — Просто не можу зрозуміти, чому ти так панікуєш? У цьому світі заручини нічого не значать. Це всього лише формальність, навіть не магічна обітниця.

— У твоєму світі! — я відкинулася на стільці, витираючи сльози, що почали знову підступати до очей. — А у моєму? Це справжня обітниця, клятва, яка щось означає. Щось більше за угоду або договір.

Рантарін трохи посерйознішав і нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл.

— Миро, я розумію, що для тебе це складно. Але подумай ось про що. Якщо ти справді хочеш уникнути небезпеки й не хочеш цього, то, можливо, є третій варіант.

— Який? — запитала я, скептично дивлячись на нього. Нічого серйозного він явно не міг запропонувати.

— Поїдь і з'ясуй, чи варто взагалі переживати. — Він розвів руками й знизав плечима. — Ти ж не знаєш, що насправді там станеться. Якщо нічого страшного немає, ти просто повернешся. А якщо ні... то просто помреш — і все.

— Угу, дуже оптимістичний план. Ти не залишаєш мені вибору!

— А його й не було, — як щось очевидне, відповів він.

Лорд Рантарін усміхнувся, помітивши, як я нарешті видихнула й здалася. Моя відповідь була очевидною, хоча я досі намагалася переконати себе, що це все-таки правильне рішення.

— Гаразд, — промовила я, підвівши очі до нього. — Нехай будуть ці твої заручини.

— Ура! — вигукнув інкуб, але, побачивши мій суворий погляд, тут же перейшов на серйозний тон. — Ем, тобто, ви прийняли правильне рішення, пані письменнице. Тепер до деталей.

Перейшовши на офіційний тон, він мене трохи позабавив, але почувши про деталі, зрозуміла що це ще явно не кінець!

— Деталей? — я скептично примружила очі. — Тобто ще й нюанси будуть?

— Звісно, — він знову повернув свою хитру посмішку. — Ми ж повинні виглядати переконливо. Ти — мій майбутній об'єкт поклоніння, а я — твій безстрашний наречений. Потрібно зіграти все так, щоб навіть найскептичніші вірили.

— Поклоніння? — я ледве не вдавилася чаєм. Зовсім вже поїхавший — Ти жартуєш?

— Трохи, але це додасть нашій історії родзинки, — відмахнувся він.

Так, план з моєю смертю, здається мені все більш привабливим.