Від нього нічого не приховаєш!

ГЛАВА 24

— Тож, Золотий не хотів, щоб Світла зустрічалася з жінкою Червоного, тому що...

— Сказав, що не хоче бачити Світлу у своєму житті більше, ніж необхідно.

— А потім? — Саміра підняла брову та відхлебнула кави.

— А потім... — я видихнула та опустила голову на стіл. Як я можу описати всі емоції, тим паче завуальовано про них розповісти?

У їдальні було не так уже й багато людей та нелюдів, але кодові імена в моїй історії отримали всі. Золотий — лорд Нокс, через колір очей, Червоний — лорд Навіʼір, по тому ж принципу. А моє кодове імʼя — Світла, через колір волосся. Дуже оригінально...

— Ну так... — протягнула відьма, яку цікавість уже гризла. — Що потім сталося? Чому Золотий вчинив так із Світлою?

— Він вийшов, але потім за кілька хвилин Світла почула стук у двері. Золотий увійшов та...

— Та розповідай уже! — вона не витримала та стукнула по столу, від чого розлетівся сніп іскор. Здається, я зовсім її довела.

Я ще раз зітхнула, та мій погляд випадково впав за її спину. Чорт. Я зблідла та затамувала подих. Чому вони всі тут?

Біля стійки з напоями стояли всі, хто не повинен був бути тут зараз! Інкуб, нащадок фей, лорд Калейд — це всі з відділу міжнародної комунікації, тому нормально. А ось чому з ними був радник короля, я не розумію! Мабуть, відчувши мій погляд, лорд Нокс подивився на мене. А я... просто пригнулася, щоб заховатися за постаттю відьми.

— Невже... — Саміра швидко здогадалася та, начебто поправляючи макіяж, дістала дзеркальце й непомітно подивилася собі за спину. — Ахахаха!

— Що смішного? — я поки не поспішала відриватися від столу.

— Як ти з ним працювати тепер будеш? Тобі ж іти писати мемуари короля!

— Займуся сьогодні перекладом. Пішли звідси.

— Так, звісно. — Як тільки вона захотіла підвестися, їй на плече лягла рука з довгими тонкими пальцями.

Відьма застигла на мить, потім повільно повернула голову, щоб побачити, хто це. Моє серце застрибнуло до горла, коли я побачила, як лорд Нокс нахилився до Саміри, дивлячись просто на мене через її плече.

— Пані Миро, — його голос був спокійним, але в ньому було щось таке, що змусило мене витягнутися, як струна. — Не думав, що ви вирішите уникати мене настільки явно.

Я повільно підвела голову, намагаючись не видавати свою паніку.

— Лорде Ноксе, — мій голос звучав на диво рівно. — Я не уникаю вас. Просто тут занадто багато людей, і я не хотіла б привертати зайвої уваги.

— Цікаве виправдання, — він підняв брову, його очі зловісно блищали. — Чи, можливо, ви розповідаєте про нашу... взаємодію?

Я відчула, як рум'янець залив мої щоки. Саміра мовчки відсунулася, наче даючи нам простір, але я бачила, як вона ховає посмішку.

— Якщо ви маєте щось сказати, лорде Ноксе, то, можливо, краще зробити це не тут? — я зібрала всі сили, щоб виглядати спокійною.

Він трохи нахилив голову, його погляд затримався на мені. Потім він повільно випрямився.

— Мудра пропозиція. Поговоримо у вашому кабінеті через годину, — він повернувся й попрямував до столика, де вже чекали інкуб і решта компанії.

Як мені розуміти його перепади настрою? В одну мить палко цілує, а в іншу обдає крижаним поглядом? Все, я точно розповім усе інкубу! Він все-таки мій "лицар", тож нехай викликає вампіра на дуель! Чи що там він повинен робити...

Як тільки він відійшов, я повернулася до Саміри, яка вже відкрито сміялася.

— Що ти робиш? — прошипіла я, намагаючись не привертати уваги.

— Ти бачила своє обличчя? Це було безцінно! — відьма ледь стримувала нову хвилю сміху.

— Він тепер точно думає, що я збиралася обговорювати його з тобою! — я закрила обличчя руками, відчуваючи, як гарячі хвилі сорому накривають мене.

— І що? — вона знизала плечима. — Так же й було!

— Саміро, це жахливо... — я притулилася до столу, відчуваючи, як нерви здають.

***

Нервово міряючи кроками свій кабінет (так, всього два кроки), я рахувала хвилини до приходу Нокса. Що від нього можна було очікувати, я навіть не здогадуюсь, але я точно очікувала не цього!

У мої двері нервово постукали, я так само нервово відчинила та застигла, тримаючись за дверну ручку. На порозі мого кабінету стояв ніхто інший, як...

— Ваша Величносте! — нарешті отямившись, я схилила голову.

— Пані письменнице! — по голосу здавалося, наче він дуже радий мене бачити. — Ви навіть не уявляєте, як вам пощастило!

— Що сталося, Ваша Величносте? — я відійшла вбік та дала йому можливість зайти до кабінету. Він зупинився, упершись у стілець. Кинувши чомусь гнівний погляд на свого радника, пана Нокса, він пройшов та сів за мій стіл. А я залишилася стояти з іншого боку. Як незвично розмовляти з кимось із цього ракурсу.

— Я їду на огляд території через тиждень, і вгадайте, хто їде зі мною?

Затамувавши подих, я не могла повірити в це. Навіть не так, я не могла просто зрозуміти, яку емоцію мені потрібно використати. Жах — що я буду його супроводжувати? Чи радість через те, що я побачу нову для себе країну? Але найбільше я відчувала напругу. Бо куди прямує король, туди за ним слідує його тінь — лорд Нокс.

Перевела нервовий погляд на вампіра, але той лише стояв і сумуючи обводив поглядом мій кабінет.

— Чому ти мене ігноруєш, Миро? Та що, в біса, між вами коїться? — я злякано подивилася в сірі очі Його Величності, який підступно усміхався.

Від нього нічого не приховаєш!

— Нічого, Ваша Величносте, — ми обидва занадто поспішно відповіли, чим дали привід для ще однієї такої ж посмішки.