Місто ніколи не спить

ГЛАВА 23

Я сиділа на стільці біля вікна та дивилася на схід сонця. Мені так і не вдалося заплющити очі після того, що сталося ввечері. Обхопивши горнятко з уже холодною кавою, яку я заварила кілька годин тому, перевела погляд на свій стіл і застогнала.

Щоб відволіктися від думок про лорда Нокса та його вчинок, спочатку я вирішила трохи пописати рукописи. Потім перейшла до розгляду нашої з інкубом справи та спробувала придумати, як нам перевірити алібі потенційних убивць. Але щойно дійшла до імені вампіра, одразу відклала ці папери. Все було настільки погано, що я навіть сіла за мемуари короля й дійсно написала гарну частину про його сходження на престол.

А вже потім... Останні кілька годин я просто спостерігала за вулицею. Було цікаво бачити, як тільки починає кипіти життя в цьому місті. Десь о п’ятій годині вийшли місцеві комунальники й почали розгрібати снігові замети, які утворилися за ніч. Їм назустріч ішли власники ресторанчиків і магазинчиків, яким уже потрібно було готуватися до відкриття за кілька годин.

Потихеньку вже їздили карети, відвозячи держслужбовців до замку чи пияків до дому. Ще сонце не встигло зійти, а життя на вулицях не припинялося ще з ночі. Мені здається, місто ніколи не спить.

Дійшовши до цієї високопарної думки, я встала зі стільця та пішла у ванну. Моє життя теж поки не припинилося, тож на роботу йти треба.

— Пані письменнице, ви точно не будете заходити? — ще раз запитав охоронець біля входу в робочий корпус.

— Ні, дякую... — я знову йому натягнуто посміхнулася та продовжувала стояти, переминаючись із ноги на ногу від холоду.

Я хотіла дочекатися Саміру. Чи, можливо, інкуба... Я ще не вирішила, тому віддала це рішення на розсуд долі. Кого вона першим приведе до мене, той перший і дізнається про те, що сталося. Але також були сумніви. Що, як не треба розповідати про це нікому? Й просто зробити вигляд, що нічого не сталося? Та хто його знає...

— Миро? — я здригнулася та підвела очі від підлоги, щоб зустрітися із золотистим поглядом того, кого я зовсім не очікувала побачити зараз.

— Пане Нокс, — я швидко відвела погляд убік і кивнула. Чорт, я відчуваю, як мої щоки заливає рум’янець. Так, спокійно... Серце, вгамуйся вже!

— Чому ви стоїте на такому холоді? — обурено запитав він.

Та чому, чому... Все через вас! І чому ви взагалі прийшли до нашого корпусу?

— Чекаю на... подругу, — вже вголос із паузою відповіла я.

— Я б хотів із вами поговорити, — він кивнув на двері, — чи можемо ми пройти до вашого кабінету?

— Я... — тільки почала вигадувати виправдання, чому я не можу й не хочу знаходитися з ним в одній кімнаті, як побачила руді кучері, які піднімалися сходами. Моя рятівниця прийшла! Я набрала в легені побільше повітря. — Саміро! Скільки можна чекати на тебе?

— Миронько? — вона пришвидшила крок і незабаром опинилася біля нас. — Лорде Нокс.

Відьма чинно йому кивнула, хоча в її очах усе одно читалося питання. Все скоро розповім, і не тільки це...

— Пробачте, лорде, — звернулася я до вампіра й навіть поглянула йому в очі. — Ваше питання може зачекати?

— Так, — він кивнув і зробив крок назад, пропускаючи нас до дверей.

Швидко думаючи, я схопила Саміру під лікоть і помчала до відкритих дверей, які тримали для нас охоронці. Не збавляючи темпу, я швидко йшла по холу, але біля сходів зупинилася, бо відьма змусила мене.

— Що трапилося? — вона похмуро провела поглядом від мене до дверей.

— Не зараз, — я благально на неї подивилася. Їй більшого й не треба було. Ми в швидкому темпі побігли по сходах, але біля мого кабінету я затрималася. Я полізла за ключами, коли зрозуміла: ні, тут ми не можемо говорити.

Щойно вона помітила мою затримку, Саміра все зрозуміла без слів і, швидко змінивши напрям, повела мене до свого кабінету. Обожнюю її за те, що без слів вона все розуміє.

Швидко відчинивши двері до свого просторого кабінету, вона впихнула мене всередину й про всяк випадок зачинила їх на ключ.

— Мироооо...

— Саміро... — я передражнила її та прикусила язика. — Я... не знаю, що робити.

— Та кажи вже! — вона схопила мене за плечі.

— Я... він... мене... — я зовсім розгубилася й, опустивши голову, прошепотіла: — Поцілував.

— Коли? — відьма сильніше стиснула мої плечі й теж почала говорити пошепки.

— Учора ввечері.

— Як?

— Палко... — моє лице спалахнуло, коли я згадала, як вампір притиснув мене до себе.

— Добре-добре, — вона кивнула й поставила несподіване питання: — Хто?

— Що? — я здивовано подивилася їй в очі. — У сенсі хто?

— Ну, хто тебе поцілував?

— А чому ти це питання першим не задала? Я гадала, що ти вже знаєш!

— Та звідки мені знати... — Саміра протягнула це й підвела очі до стелі, аж раптом завмерла й різко подивилася на мене. — Невже лорд Нокс?

— Так!

Цією незвичною реакцією вона мене трохи розсмішила. Але я швидко перевела здивований погляд на неї, мені стало цікаво.

— А на кого ти ще могла подумати?

— Та не важливо, — вона відмахнулася й нарешті почала знімати пальто.

Я також скинула плащ і кинула його на стілець для відвідувачів, сіла на другий такий самий. Саміра подивилася в дзеркало в шафі, поправила зачіску й кивнула на двері.

— Головне я дізналася. Подробиці розкажеш у їдальні. Я ще не встигла випити кави.

— Пішли.

Залишивши всі речі в її кабінеті, ми попрямували вниз сходами. Але краще б ми залишилися нагорі...