Іскра

ГЛАВА 22

Мовчання тягнулося, як мені здавалося вічність. Він не хотів говорити, але я його тепер просто так не відпущу.

Лорд Нокс повільно випрямився і знову підійшов ближче, але цього разу його постава була менш агресивною. Він виглядав виснаженим, мовби тягар його таємниць почав ламати навіть його гордовитий вампірський дух.

— Миро, ти не розумієш, — промовив він з гіркотою в голосі. — Це не питання довіри чи обману. Це питання виживання. І я не маю вибору.

— У вас завжди є вибір, лорде Ноксе, — я схрестила руки на грудях, намагаючись виглядати впевненою, хоча всередині мене розривала тривога. — Можливо, ви не хочете його бачити, але він є. Скажіть мені правду, і, можливо, я зможу допомогти.

— Допомогти? — його золотисті очі засвітилися слабкою іронією. — Людська письменниця, яка ледве знає правила цього палацу, хоче допомогти розв'язати те, чого не можуть владнати навіть ті, хто важать більше у цьому світі?

— А чому б і ні? — я відкинула його сарказм. — Можливо, тому, що я не боюся задавати питання. І я не звикла мовчки приймати, коли мною маніпулюють.

Нокс зробив кілька кроків до вікна й застиг, вдивляючись у нічний краєвид. Його плечі були напруженими, а руки, схрещені за спиною, мимоволі стиснулися в кулаки.

— Чому я не хочу, щоб ти зустрічалася з дружиною Навіʼіра? — промовив він після довгої паузи. —Бо ти їй обов’язково сподобаєшся, а те, що їй подобається, вона отримує. Звісно, тебе не викрадуть та не віддадуть їй як іграшку, вона б сама цього не дозволила. Але ти обов’язково з цього моменту станеш частиною її життя, а відповідно й лорда Навіʼіра, а він — мій наставник, тож...

— Тож... — я не помітила, як затамувала подих. — Ви просто не хочете бачити мене більше, ніж це необхідно? Правильно розумію?

Вампір, не повертаючись до мене, кивнув, а в мене в горлі застряг ком. Я настільки йому огидна? Чому він так мене ненавидить?

— Я зроблю, як ви хочете. Не зустрінуся з нею.

Лорд Нокс мовчки пройшов до виходу, навіть не сказавши банального "дякую". Як тільки двері за ним зачинилися, я сіла на стілець і намагалася осмислити те, що тільки-но сталося. Та чому мені так боляче від цього? Мабуть, тому, що вважала, що його неприязнь до мене була награною, але тепер переконалася в протилежному.

Мовчання тягнулося, як мені здавалося, вічність. Я сиділа на стільці, обхопивши руками чашку чаю, що вже встиг охолонути. У голові крутилися слова Нокса, але ніяк не складалися в логічний пазл. Чому мені так важливо зрозуміти його? Чому він так мене зачіпає?

Раптово в двері знову постукали. Да так, що в мене серце мало з грудей не випригнуло, хто ж так барабанить?

 — Відчинено! — гукнула та підвелася зі столу, я встигла зробити декілька кроків, коли різко зупинилася. Не очікувала побачити його так швидко, але там стояв Нокс, знову.

— Ви щось забули, лорде Ноксе? — запитала я, намагаючись приховати змішані емоції у своєму голосі.

— Забув... щось дуже важливе, — сказав він тихо, заходячи всередину. Його кроки були м'якими, але в них читалася рішучість.

—Що?— я почала оглядатися по сторонам, може він забув шарф або хустинку?

Але в секунду, його очі, золотисті та проникливі, раптово стали ближчими, і відстань між нами розчинилася в мить. Я зробила крок назад, але уперлася в стіл, і в ту ж секунду він притиснув мене до себе. Тепло його тіла контрастувало з холодом, що залишився на його пальцях від зимового повітря.

— Це, — хрипло прошепотів він, і перш ніж я змогла щось сказати чи зробити, його губи впилися в мої.

Поцілунок був далеким від ніжності. Це було щось первісне, неконтрольоване, як вир емоцій, які він так довго приховував. Його пальці, злегка холодні, ковзнули вздовж мого обличчя, зачіпаючи шию, а потім впевнено обхопили потилицю, не дозволяючи мені відсторонитися. Його поцілунок був пристрасним, наче спробою сказати все те, що він не міг висловити словами.

Я спочатку застигла, захоплена зненацька, але вже за мить відчула, як мої руки інстинктивно обхоплюють його плечі, втримуючи цей момент.

Коли він відсторонився, я ледь могла дихати. Його очі блищали, у них тепер не було холоду, лише щось глибоке та непідвладне.

— Ти мала це знати, — промовив він тихо, торкнувшись моєї щоки. Його голос був хрипким, як... я хоч й авторка, але описати не зможу цього.

— Знати... що? — ледве вимовила, досі намагаючись зібрати докупи думки які тікали в різні сторони.

Вампір не відповів, лише поцілував мою руку та швидко пішов на вихід .Він зник за дверима, залишивши мене з палким відчуттям на губах і думками, які тепер було не приборкати. 

Я застигла, спираючись на стіл, наче це був єдиний об’єкт, здатний утримати мене на ногах. Повітря в кімнаті здавалося розжареним, а серце билося так голосно, що здавалося, Нокс все ще чує його навіть за зачиненими дверима.

Що це було? Що це, чорт забирай, було? У голові вирували емоції, як буря, кожна з яких намагалася перекрити іншу. Гнів, плутанина, захоплення... і страх. Страх перед тим, що він змусив мене відчути. Так не можна!

Я торкнулася пальцями губ, які ще досі палали від його поцілунку.  Я відкинула голову назад, спрямувавши погляд у стелю, намагаючись упорядкувати думки.

— І що тепер? — тихо промовила я до себе, відчуваючи, як тривога поступово змішується із цікавістю. Тепер його варто викреслити зі списку підозрюванних на моє майбутне вбивство, або ж навпаки, підкреслити його імʼя ще двома жирними лінніями?