"Чудовий" вечір

ГЛАВА 21

Я повернулася додому з дивним відчуттям незавершеності. Кайата, якщо її краще пізнати, дуже цікава співрозмовниця, але видно, що їй не вистачає спілкування. Хоча яке там спілкування може бути в цьому замку та в її відділі, якщо, крім неї, там жінок немає! Бідна орка. Може, запросити її на чай?

— Та невже… — увійшовши до кімнати, я здивувалася, що тут нікого не було. Вони пішли! Алілуя! Я вже й не сподівалася на це!

Кинула сумку на ліжко й зі спокійною душею пішла до ванної. Повільно, без поспіху, я прийняла душ і, вийшовши з нього, застигла посеред кімнати. А що мені робити самій?

Останнім часом я так звикла до відьми та інкуба в себе вдома, що навіть і не знаю, чим тепер зайнятися! Який жах.

— Я просто жалюгідна… — пробурмотіла, заварюючи чай. Сівши за письмовий стіл, почала робити те, що давно відкладала. Сісти за написання пікантних романчиків!

Так, подивимось, що в мене є. Радниця й кронпринц? Я майже закінчила. Студентка та професор-дракон? Після того як цю рукопис схвалив король, бажання якось відпало писати далі цю історію. О!  

Я підступно потерла руки й почала хихотіти, дістаючи нові чисті аркуші. Пригадую, була в мене одна ідейка про короля та його вірного підданого. Треба б утілити її в життя!

«Король завжди знав, що може довіряти своєму підданому. Лорд Даріан, як тінь, був поруч у будь-який момент — на війні, під час судів чи на політичних зборах. Він ніколи не ставив під сумнів наказів і не вимагав винагороди. Лояльність, відданість, непохитність — ось риси, що робили його ідеальним для служби при дворі.  

Але було дещо, про що король не здогадувався. Даріан готовий піти дійсно на все, щоб догодити своєму монарху.»

Я усміхнулася й, відкинувшись на спинку стільця, сьорбнула чай. Так, тепер я згадала, що робила самотніми вечорами. У мені ще не згас письменницький вогонь, хоча він дуже старається.

Не встигла я завершити третій абзац, як у вхідні двері хтось постукав. Спочатку тихо, потім наполегливо. Я застигла з пером у руці, обмірковуючи, чи варто відкривати. Невже це знову інкуб або Саміра?

— Миро, ти вдома? Відчиняй! — голос належав лорду Ноксу.

Я мало не перекинула чорнильницю, почувши його голос. Чорт забирай, якого дідька він тут робить?

— Хвилинку! — крикнула я, хапаючи рукописи та поспіхом заштовхуючи їх у ящик столу. Це явно не ті тексти, які хотілося б показувати Ноксу. Що він взагалі тут робить? Невже...

Холодний піт почав стікати помоїй спині. Невже я зараз помру?

Відчинивши двері, я побачила його, як завжди, елегантного, але з ледь помітною втомою на обличчі.

— Щось трапилося, лорде Ноксе? — я намагалася звучати спокійно, але серце калатало.

— Є розмова. Термінова, — коротко відповів він, заходячи до кімнати. Не чекаючи запрошення, він пройшов до кухні. — Це стосується лорда Навіʼіра.

— Що трапилося? — я не підходила близько до вампіра, розумно утримуючи дистанцію від нього.

— Ти не можеш зустрітися з його дружиною! — він рикнув це та вдарив по столу. — Ви занадто схожі! Я не хочу, щоб ти стала частиною мого життя за стінами палацу.

— Я також цього не дуже сильно хочу! — я трохи осміліла та підійшла ближче до вампіра. В його золотистих очах плескалося ще щось, окрім гніву, от тільки що?

— Тоді відмовся від цього. — Лорд Нокс почав рухатися в мій бік. — Пакунка, який я тобі передав, повинно було вистачити як плати за твою допомогу. Тому просто скажи, що не зможеш.

— Чому вас це настільки бентежить? — я почала поступово відступати, поки не вперлася спиною в кухонний стіл.

— Просто не зустрічайся з нею — і все. — Уже зовсім обурений, лорд Нокс схопив мене за підборіддя й змусив подивитися йому в очі. — Тебе це не стосується: чому, як і навіщо.

Моє серце калатало, а руки інстинктивно вперлися в його груди, щоб відштовхнути. Я зробила це, щойно він закінчив свою репліку.

— Якщо ви настільки мене ненавидите, то чому ж тоді були таким привітним зі мною, коли віддавали ті солодощі?

— Закляття. З того моменту, як Навіʼір вручив мені пакунок, я мав передати його тобі й не мав змоги контролювати свої емоції. Лише ті, які були вплетені в магічну сітку, — нервово пояснив він і нарешті відійшов від мене на декілька кроків.

Я намагалася осмислити його слова, тримаючись за край столу. Закляття? Магічна сітка? Це вже переходило межі звичайного спілкування. Чому ця ситуація ставала все заплутанішою?

— Магічна сітка? — перепитала я, спробувавши приборкати дрібне тремтіння в голосі. — Це якась хитромудра форма контролю? Чи, можливо, Навіʼір просто не довіряє вам?

Лорд Нокс звів брову, його погляд став ще холоднішим.

— Це не твоє діло. Я сказав усе, що потрібно знати.

— Ні, це якраз моє діло, — я вирівнялася, хоча серце досі билося як навіжене. — Якщо ва втягнуті у якісь інтриги, пов'язані з Навіʼіром, то, можливо, варто бути трохи чеснішим із людиною, яку самі ж втягнули у це! Ще в перший день у кондитерський, коли ви мене попросили допомогти, ви все знали та мовчали.

Він нахилив голову, мовби зважуючи мої слова. Його мовчання тиснуло на мене більше, ніж будь-які його дії.  

Лорд Нокс зробив крок назад, ніби обдумуючи мої слова. У кімнаті запанувала тиша, здавалося, навіть годинник перестав цокати. Його погляд знову став непроникним, наче крижана завіса закрила всі емоції.

— Якщо я розкажу більше, це лише ускладнить ситуацію, — нарешті відповів він. Його голос звучав тихо, але кожне слово важило, як камінь.