Нові знайомства

ГЛАВА 20

Я неохоче розплющила очі й уткнулася в стелю. На диво, сьогодні в мене було невиправдано гарний настрій! Настільки гарний, що цього дня я забуду про свою скору можливу загибель і піду писати! Але не книгу для короля. Тільки не її. Та уж тим апче, не буду згадувати про розслідування!

Як і щоранку останнім часом, я перелізла через Саміру на ліжку й попрямувала до ванної. Хм… Мені здається, чи я щось забула. Чорт! Моя нога застигла в повітрі за міліметр від тіла інкуба. Тьху ти, знову забула про нього.

Переступивши через нього, я все ж таки дісталася до місця призначення, привела себе до ладу й, не створюючи шуму, вийшла з дому. Попередньо прихопила із собою більшу частину своїх рукописів.

Щойно вийшовши на вулицю, я зрозуміла, чому в мене був такий гарний настрій. Вперше за довгий час я побачила в цьому похмурому місці сонце. Ура промінчикам! Мороз приємно щипав мої щоки, а сніг не тільки приємно хрумтів під ногами, а й мило сяяв, відбиваючи сонячне світло.

Я вирішила вирушити до кав’ярні, яка була трохи далі, ніж та, в яку я зазвичай ходила. Погода чудова, чому б і не прогулятися? З кожним вдихом мої легені наповнювалися морозним повітрям, через що в носоглотці починало трохи пекти.

Але це все не важливо. Я оглядалася навколо й ніби наново вивчала ці доріжки. Просто чудовий день, який ніхто не може зіпсувати!

— Пані письменнице? — чийсь грубуватий голос окликнув мене.

Блін… Так і знала, що не можна так казати! Я обернулася на голос і побачила незнайому дівчину? У неї була зелена шкіра, зріст понад два метри, а її мускулатура вражала. Ах так, забула уточнити, вона орк!

— Зд-здрастуйте? — Що їй від мене потрібно? Звідки вона мене знає? Вона наймана вбивця, послана, щоб убити мене? Може, вона…

— Ні-ні-ні-ні… — вона підняла руки в беззбройному жесті. — Тільки не плачте й не падайте в обморок.

— Не збиралася, наче… — тихо прошепотіла я, але трохи розслабилася. Вона не здається агресивно налаштованою проти мене.

— Угу, знаю я вас таких, — вона потерла лоба, потім трохи нахилилася й простягнула руку для знайомства. — Мене звати Кайата.

— Письменниця, ой, перекладачка! — я нервово потиснула їй руку. — Тобто, Мира.

— Я знаю, — вона усміхнулася, і, на щастя, у мене серце в п’яти не пішло, коли я побачила її нижній ряд іклів. Що вона там сказала?

— Знаєте? А звідки? — на всяк випадок я відступила на крихітний крок від неї. Це нічим не допоможе, але мені стане легше.

— Я працюю у відділі міжнародних комунікацій. Нас просили вам допомагати в написанні мемуарів, пам’ятаєте?

— Так, але… — я оглянула її з ніг до голови. Хоч убийте (ні, не треба цього робити), але я її не пам’ятаю!

— Але хіба там не одні чоловіки? — вона закінчила мою фразу й приречено зітхнула. — Так, мене дратує, що там одні чоловіки! Щоб не виділятися, я намагаюся ходити окремо від них і непомітно вдягатися.

— Ох… — я співчутливо зітхнула. З такою болем у голосі вона це сказала, що мені її одразу стало шкода. — Я йду до кав’ярні, не хочете зі мною?

— Якщо ви не проти, — вона пішла поруч зі мною, поки що мовчки. А я тим часом намагалася збагнути, як це ні кадристки, ні бухгалтерія, ні перекладачі її не помічали. Вона точно з цього відділу?

Вочевидь, вона помітила скепсис у моїх очах.

— Можу показати вам своє посвідчення, — вона простягнула мені сірий документ. Я, вдячно усміхнувшись, почала вчитуватися. Так, начебто не підробка. Можливо, їй варто повірити? Ладно, яка різниця, від чиїх рук я загину, правда?

— Так, усе добре, — протягнувши їй документ назад, ми мовчки дійшли до кав’ярні. Відчинивши двері, мене одразу обдало теплом і запахом кави та кориці. Ммм… Зараз як сяду й напишу щось! Ой, забула, що я не сама.

Орк упевненим кроком привела нас до столика з диванчиками біля невеликого вікна. Ну так, майже всі інші або були зайняті, або там стояли невеликі ковані стільці. Що для її габаритів, м’яко кажучи…

— Вітаю, що замовите? — офіціант у накрохмаленому фартусі з’явився, ніби з нізвідки. Я трохи здригнулася від несподіванки.

— Чорну каву з двома ложками цукру й булочку з корицею, — не думаючи, відповіла я. У принципі, усе, що я люблю.

— Мені каву з молоком, трьома ложками цукру й малиновий пиріг.

Офіціант прийняв замовлення й безшумно пішов на кухню. Я перевела погляд на свою співрозмовницю й кілька секунд намагалася пригадати її ім’я. Блін. Забула? Ні.

— Кайата, — вона перевела свої очі на мене. Якщо в них немає ворожості, то я правильно пригадала ім’я. — Давайте начистоту. Що привело вас до мене? Сумніваюся, що ми випадково зустрілися майже біля мого дому.

— Не випадково, — і вона замовкла. Поклавши руки в замок на стіл, вона або намагалася виглядати страшною, або більш відкритою до мене. Виходило і те, і те.

— Може, тоді розкажете?

— Звісно.

І тиша. Напевно, вона не дуже любить розмовляти. Мої знання дуже скромні, але один зі стереотипів про її народ — це те, що вони віддають перевагу спілкуванню кулаками.

— Ваше замовлення, — досить швидко принесли нашу їжу, і ми мовчки пили каву, дружно дивлячись у вікно.

Чесно кажучи, я навіть трохи розслабилася. Не знаю чому, але ця тиша, яку порушували лише звуки кав’ярні, була затишною. Я закінчила булочку й, відставивши тарілку вбік, дістала свої рукописи. Якщо ми тут просидимо до вечора, буде прикро, якщо я нічого не напишу.

Кайата з неприхованим інтересом дивилася на мої листи та на те, як я діставала письмове приладдя.

— Я шукала вас, щоб пройти опитування, — перервала затишшя грубуватим голосом вона.

— Яке? — я на секунду розгубилася.

— Про короля, — вона зниз

ала плечима.

— І все?

— Ну так? — Перевівши погляд у вікно, я, як досвідчена подруга (та не її, але все ж), зрозуміла, що вона щось приховує. Ну, це ми ще побачимо.

— Гаразд, — фух, не хотіла сьогодні займатися писаниною для короля. Я дістала чистий аркуш. — Що ви думаєте про його величність як про людину та як про правителя?