Саміра?

ГЛАВА 18

— Не дивись так на мене, — інкуб закотив очі. — Нокс — наш головний підозрюваний, він занадто близький до імператора.

— Розумію, — я затамувала подих, а потім швидко випалила: — Він приніс мені підкуп. Ну, сказав, що від лорда Навііра, бо я йому допомогла декілька разів. Я не впевнена, можливо, це дійсно був просто гарний жест?

— Добре, що сказала. Ти ж не їла нічого?

— Ну... — я відвела погляд. — Випічка занадто гарно пахла.

— Ну, Мироооо! — він жалібно протягнув моє ім’я й з докором подивився мені в обличчя. — Якби ти не торкалася коробки, я б зміг відстежити магічний слід. Але оскільки безмагічна ти взяла пакунок, то шлях магії перервався та, мабуть, уже розвіявся.

— Дідько.

Ми подивилися одне на одного: він розлючено на мене, а я винувато на нього.

***

Починало сутеніти. Я обвела похмурим поглядом свою квартиру, яка більше нагадувала підсобку з документами. Подивилася на спину інкуба, який стояв біля дошки (він збігав і купив її, де тільки взяв?) і розглядав елементи справи.

— Досі не розумію, навіщо ці червоні нитки, які з’єднують документи між собою?

— Нічого ти не розумієш! Так роблять усі справжні детективи!

Лорд Рантарін запитливо підняв одну брову, але розпитувати не став. Ну як йому пояснити, що всі серіали про копів у моєму світі не можуть обійтися без цього атрибута?

— Тож ти зрозуміла наш план?

— Так. З мене — підігрувати Ноксу, з тебе — розпитати Калейда. Можливо, я можу допомогти тобі з...

— Ні, — він узяв вуаль і почав її надягати на голову. — Ти не повинна підходити до нього. Починаєш поводитися неадекватно поруч із ним.

— Та ні... А що, так помітно?

Не бачила виразу його обличчя, але точно почула смішок.

— Взагалі, краще бу... — він зупинився на пів слові й застиг на місці. Нервово стискаючи в руках плащ, інкуб повернув голову до мене.

— Саміра йде, — замогильним шепотом промовив і різко кинувся прибирати папери зі столу.

— ЩО?! — я вскочила й почала йому допомагати. — Усі папери пхай у шухляди столу, дошку я заховаю у ванну.

— Чому вона тут? — Лорд Рантарін панічно збирав папери. — Ви домовлялися зустрітися?

— Ні! Ми домовлялися зустрітися у четвер!

— Сьогодні четвер!

— Чорт! — Часу на те, щоб посипати голову попелом, уже не було, тому я почала працювати активніше. — Ховайся. Вона не повинна тебе тут побачити. Щось запідозрить!

— Куди? Не у вікно ж стрибати!

— А шкода, що ні... — я обвела поглядом квартирку. — В шафу! Швидко!

— Що? Ні! — Як ображена дівчина, він почав бурчати: — Я не твій любовник, щоб так ховатися...

— Тобі слова не давали.

Я почала підштовхувати його в спину. Було б смішно, якби не так лячно. Я, звісно, була б не проти, щоб відьма дізналася про наше розслідування, але слова інкуба мали рацію. Вона втрапить у халепу разом із нами.

— Шафа замала! — я відволіклася і не побачила, як половина лорда Рантаріна стирчала назовні. — Який інший варіант?

— Його немає!

Панікуючи, почала викидати речі зі шафи прямо на підлогу. Я щось придумаю, скажу, що вирішила перебрати гардероб! Головне, щоб вона не відкрила цю шафу!

Інкуб пискнув, коли я закрила дверцята, але більше не подавав жодного звуку. Сподіваюся, він там живий. А якщо ні, то... шкода? Мабуть?

— Миро! — відьма відкрила своїм ключем мою вхідні двері й пройшла на кухню, трохи затримавшись, коли побачила, що тут відбувається. — Ти що робиш?

— Гардероб перебираю, — я очікувала всього, що завгодно, але...

— Ну нарешті ти зрозуміла, що такі речі вже ніхто не носить! — вона полегшено видихнула, а я насупилася.

— Це взагалі-то не смішно, — я перевела погляд на шафу. — Хоча, можливо, трохи.

— Шкода, що ми не зможемо зараз піти по магазинах... Там така завірюха, просто жах!

Відьма почала розмотувати шарф і розстібати ґудзики на пальті.

— Чудова ідея! — я підбігла до неї й швидко розвернула до дверей на вихід. — Підемо подихаємо свіжим повітрям!

— Ти чого так кричиш? — вона показово закрила вуха й майже спіткнулася через поріг.

— Щоб ти мене почула.

Знизала плечима і, схопивши плащ із гачка, швидко зачинила двері. Сподіваюся, інкуб за цей час встигне втекти звідти.

Я витягла її на вулицю, та вже запізно зрозуміла, що забула шапку. Шкода, але не критично.

— Куди підемо?

— У магазин?

— Хочу їсти... — її руді кучері розвивав колючий вітер. — Солодке?

— Згодна. — Ми перебіжками дісталися потрібного місця. І, вже звично відкривши двері до цього теплого та дивовижно пахнучого закладу, привіталася з вампірами, які сиділи за столиком біля вітрини.

— Доброго вечора, пані письменнице, та її подруго, — привітався лорд Навіір, а лорд Нокс звично закотив очі. Ви тільки подивіться, як змінилася його поведінка!

— Лорд Нокс? — Саміра здивовано перевела погляд із мене на нього й підступно почала усміхатися. — Були раді вас побачити.

Відьма взяла мене під лікоть та поволокла до каси, щоб обрати випічку.

— Так би й сказала, що тобі потрібне прикриття, щоб "випадково" зустрітися з Ноксом, — почала шепотіти мені на вухо ця... свідка.

— Що?

— Та я ж усе бачу! — вона відмахнулася й нахилилася до вітрини, продовжуючи шепотіти. — Речі розкидані по квартирі, ти швидко мене вивела з дому та потягла сюди... Та ти ж готувалася до цієї зустрічі! Навіть рум’яна нанесла!

— Це мороз, — по мені пробіг натовп мурашок. — Не надумуй.

— Угу, — вона підло захихотіла й тикнула у булочку за склом. — Хочу її.

— А я хочу жити спокійно... — Просто думки вголос.