Брошури

ГЛАВА 13

Я сиділа та невгамовно стукала олівцем по столу. З хвилини на хвилину мав підійти Рантарін, і я вже вся сходила з розуму від очікування.

— Перепрошую, пані, можливо, вам щось принести? Чай або каву? — слуга, чемно стоячи біля дверей, помітив мою нервовість.

— Ні, дякую, — я нервово посміхнулася, — лорд Рантарін не казав, коли прибуде?

— На жаль, ні, — він розвів руками, мабуть, виражаючи непорозуміння. Чорт його бери, слуга був також інкубом, тому стояв у вуалі, і я нічого не могла зрозуміти по його міміці.

Так, я зараз знаходжусь у маєтку інкуба. А як я тут опинилася? Це вже інша історія… Вчора ми всі пили у мене? Так? Правильно. Потім, на ранок, я прокинулася, але, відкривши очі, зрозуміла, що це ще ніч. Насправді, на моєму обличчі був приклеєний листок із місцем зустрічі та зашифрованими фразами, чому ми повинні були зустрітися. Навіщо шифрувати, якщо він і так писав суміраном, який розумію тільки я? (Мається на увазі, що Саміра, яка була зі мною, не змогла б прочитати цей лист.)

Повернімося до реальності: я сиджу у вітальні інкуба в його розкішному маєтку та чекаю, поки цей господар з’явиться на зустріч, яку ВІН і запланував! Уже година пройшла...

— Миро! Пробач мене! — нарешті Рантарін увірвався до кімнати, відчинивши двері так, що аж гримнуло. — Я не зрозумів, чому їй не видали окуляри? Я ж попереджав про це!

Накинувшись на прислугу, він знову грюкнув дверима, цього разу зачинивши їх. Пройшовши до диванчика навпроти мене та злісно кинувши сумку, він тикнув пальцем у мій бік.

— А ти чого мовчиш?

— А ти де вештався? Чому змусив мене чекати?

— Не кричи ще й ти на мене! — він пнув ніжку столика. Що за диявол його вкусив?

— Ти перший почав! — я схрестила руки на грудях. — Що сталося?

— Нічого, — він повернув голову до тихо прочинених дверей. — Дуже вам дякую, що нарешті вирішили виконати мій наказ.

Їдкий коментар інкуба трохи злякав слугу, але той усе одно підійшов до мене і простягнув футляр з окулярами. Щоб не злити Рантаріна, я швидко вдягнула їх і махнула іншому, щоб той пішов. Краще хай помре хтось один із нас. Усе одно зі мною це скоро може статися, тож вирішила пожаліти хоч когось.

— Цей покидьок... — він тихо прошипів і різко зняв з себе вуаль. — Це ти винна!

— Та що сталося? — я відклала ручку та відкинулася на спинку диванчика. — Чи ти просто тягнеш час, щоб не розмовляти зі мною про ту справу?

— Яку справу? — він на мить перестав пихтіти, як дракон, а потім відмахнувся. — Ні, ми ще повернемося до цього. Ти краще скажи, чому мене майже не вбив лорд Калейд за те, що я нібито намагався тебе зґвалтувати?

— Що?! — моє серце на мить зупинилося, а потім почало шалено битися. Лорд Калейд, мій Чорномор, хвилювався за мене? Хотів захистити бідолашну мене? Який же він чудовий… Я мрійливо закотила очі та зітхнула. Обожнюю його.

— Агов! — інкуб плюхнувся навпроти та стукнув по столу. — Ти не про те думаєш! Гадаєш, що таким чином він зізнається в коханні? Ха! А ти знала, що...

— Ні-ні-ні! — я закрила вуха. — Не хочу слухати нічого про нього. Доки не припиниш говорити, я не відкрию вуха.

— Та все, — він стомлено закрив очі й потер перенісся. — Долейне! Принеси мені вина!

Не знаю, кому він це сказав, але за хвилину вже входив той самий слуга з пляшкою червоного та двома келихами. Гадаю, нам це точно знадобиться.

— А чому це нібито? —  я звинувачувально тикнула в нього пальцем. — Якщо б Саміра не взяла на себе удар, то постраждала б я!

— Та забудь ти вже про це.—  нервово відмахнувся цей.  

Поки інкуб налаштовувався на чергову порцію вина, я відкинулася на диван і, склавши руки на грудях, чекала продовження. Він виглядав справді стомленим, а його погляд був далеким і зосередженим.

— Ну ж бо, Рантаріне, — підштовхнула його, — у чому справа? Що там із лордом Калейдом? Чому він вирішив, що ти... ну, розумієш?

Інкуб підняв келих, зробив глибокий ковток і знову втупився у мене.

— А то ти не знаєш, — їдко сказав, — Саміра... Вона все розповіла йому ще кілька днів тому. Не знаю, чому Калейд чекав, але сьогодні він вирішив затримати мене після позачергових зборів. Сказав, щоб я не наближався до тебе, й узагалі мені заборонено залишатися з тобою наодинці без свідків.

— Угу, — я ковтнула досить-таки приємного вина. — На жаль, але ми не в змозі виконати його наказ. Ти мене охороняєш, а я тобі "служу", — зробила я лапки в повітрі.

— Навіщо ти сказала "служу" та показала лапки? — він лукаво усміхнувся. — Ти ж насправді моя рабиня!

— Та ти не даєш мені про це забути.

— Можливо, я дам тобі перше завдання сьогодні.

Моя цікавість прокинулася.

— Завдання? І яке ж, якщо не секрет?

Інкуб лукаво усміхнувся, трохи підбадьорившись.

— О, зовсім не секрет. Просто треба скласти три брошури на тему: як вислухати виправдання інкубів, щоб не плутати їх із ґвалтівниками. І щоб подати їх лорду Калейду... з підписом "від Мири".

— Ти жартуєш? — я підняла брову.

— Анітрохи! Він обов’язково повірить, — сказав інкуб, знову усміхаючись, — а якщо ні, принаймні обличчя його буде безцінним.

— А що, якщо він мені просто повірить, не подумав про це? — скептично запитала я.

— Тим цікавіше! — злегка сміючись, відповів Рантарін. — Може, він навіть вирішить викликати тебе для пояснень. А тоді… я буду поруч, як твій "захисник". Уяви лише його реакцію.

Важко зітхнула, уявляючи цю сцену в усіх деталях. Благо що моя уява була, як завжди, на готові.

— Це просто нісенітниця якась... - устало похитала головою

— Дурниці, Миро. Це ж тільки початок. Можливо, скоро ти побачиш зовсім інший бік цього маленького договору.

— Ще один «маленький» сюрприз від тебе, і я змушу Саміру скласти зілля забуття, щоб просто стерити тобі пам'ять, — додала я, напівжартуючи, напівсерйозно.

Рантарін лише мовчки підняв келих, якби погоджуючись на мій виклик.