Годувальник

ГЛАВА 12

— Ахахаха... — Саміра сміялася у припадку й почала бити головою об стіл, так, що її кучері розліталися в різні боки.

— Та йошкін кіт! — я вдарила по стільниці. — Хтось мені хоч щось скаже? Чому Альвіїр мене мало під вінець не потягнув?

— Хто така йошка? — Інкуб уважно подивився на мене, ніби не помічаючи цієї припадкової сцени (і я це не про себе).

— А? — Я трохи загубилася в його питанні.

— Йошкін кіт, — повторив лорд Рантарін, чухаючи підборіддя. — Значить, кіт належить йошці?

— О боже... — Я наслідувала приклад відьми й теж почала випробовувати стіл на міцність своїм лобом. Але коли відчула біль, зупинилася й знову поглянула на своїх співрозмовників. Усі такі важливі, титуловані деякі, а збираються в моїй халупі! Це вам не рукавичка з казок!

— Прото... фух... — Саміра намагалася дихати й говорити одночасно, і, мабуть, останнім часом це їй вдається важко. — Феї — народ дуже... влюбливий.

— Навіть занадто, — фиркнув інкуб, потягуючи мій келих вина. Так-так, вирішили всі разом скинутися (на жаль, не з даху) й купити мені посуд, адже п’ємо тепер часто.

— Так ось, ти, напевно, вже п’ятнадцята, хто потрапила до його поля зору.

— Ого, цілих п’ятнадцять дівчат?

— Ні, цілі п’ятнадцять, і не тільки дівчат, — їдко прокоментував єдиний чоловік у цьому домі.

— Ну, це ще не кінець місяця, — Саміра знизала плечима, а я відкрила рот від подиву.

— П’ятнадцять на місяць? Та сьогодні лише шосте число!

— Ну, ось таке от якось.

— Тож не сприймай усе на свій рахунок, — вона «випадково» стрельнула виноградом в інкуба.

— Дивно, що ти про це раніше не знала.

— Дійсно, — я пирхнула й закотила очі. Можливо, й чула, але забула. Через те, що за кожним кутом мені здається, ніби на мене вистрибне ассасін, я зовсім випала зі світу місцевих пліток.

— Може, тобі варто було прийняти його пропозицію...

— Ти що, відьма, котелок на голову впав? — Я покрутила пальцем біля скроні.

— Ну чого ти так скептично! Тоді б могла позбутися спору з інкубом!

— Я ж просив не називати мене «інкубом»! — вище згадана особина стукнула по столу.

— Хм... Можливо, ти маєш рацію, Самірушка, а то хто знає, чого від нього очікувати.

— Ось-ось! — Вона закивала головою й мало не перекинулася назад на стільці. Схоже, комусь варто менше пити.

З того моменту, як ми уклали нашу угоду, лорд Рантарін жодного разу не наказав мені щось зробити або взагалі не згадував про це. Дуже підозріло. Сьогодні він тільки підсунув мені файл зі справою про зникнення попереднього письменника короля. До файлу була записка: «Не розповідай Самірі. Обговоримо все завтра».

— Агов, ти куди? — Саміра гукнула інкуба, який підвівся, трохи похитуючись. Щось я відволіклася від тутешньої ситуації.

— За добавкою.

— Ти п’яний. Я з тобою! — Вона різко підвелася й так само різко сіла назад.

— Сидіти, жінко! Я здобуду тобі їжу! — для достовірності він ударив себе кулаком у груди.

— Ах... — Вона мрійливо зітхнула, — мій годувальник та покровитель!

— Стій! Одягни вуаль! Бо візьмеш не тільки алкоголь, а наробиш ще й пару дітлахів комусь.

— Точно! Добре, що нагадала.

Не довго думаючи, він схопив мій шарф у передпокої й, обмотавши його навколо голови, вийшов назовні.

Сподіваюся, нам не доведеться шукати цього горе-годівника по всьому місту. Ех... А шарф усе ж шкода.

Не встигла я поринути у свої думки, як Саміра вже розпливлася в хитрій усмішці, спостерігаючи, як інкуб зник за дверима.

— Чуєш, Миро, а якщо він ще й повернеться з подарунками? — підморгнула вона, не стримуючи сміх.

— Ну, тоді йому, мабуть, доведеться ночувати у передпокої разом із своїм почуттям обов’язку, — я скептично склала руки на грудях.

Ми обмінялися поглядами і одночасно розсміялися. У цій компанії справді ніколи не було нудно. Саміра, потягнувшись за келихом, закотила очі й промовила:

— І хто б подумав, що наш бравий лорд Рантарін виявиться таким... відповідальним годувальником?

— А знаєш, — заговорила я, міркуючи вголос, — може, у нього просто черговий план. Інкуби ж просто так нічого не роблять, — я підняла брову, кидаючи погляд у бік дверей, за якими щойно зник наш “покровитель”.

— О, не сумнівайся, він як завжди щось задумав, — Саміра зробила ковток вина, — хоча цього разу, здається, він дійсно вирішив нас побалувати? Я просто сподіваюсь на це...

Ми сиділи, слухаючи, як за вікном тихо шелестів вітер, і я майже розслабилася, коли раптом відчинилися двері. Рантарін стояв на порозі, притримуючи шарф, який з'їхав майже на саму потилицю, і тримав у руках… дві величезні сумки з якимись пакунками.

— Ось, — урочисто оголосив він, — презенти від найкращих кондитерів столиці для солодкоїжок!

Ми з Самірою переглянулися: у його руках і справді було стільки солодощів, що ними можна було б нагодувати цілу армію короля. Цукерки, пироги, навіть хліб із золотистою скоринкою — усе це мало доволі смішний вигляд поруч із суворим обличчям інкуба. Він глянув на нас і, зітхнувши, додав:

— Тепер, якщо ви знову почнете знущатися наді мною, я просто заткну вас кусочком одного з цих десертів. Я завжди маю запасний план, на цей раз це: цукор у вигляді усіляких смаколиків.

Саміра вже збиралася жартувати про “любов через шлунок”, але замість цього мовчки простягнула руки за тарілкою. Я теж не витримала і обережно взяла маленький шматочок пирога. Завтра я обов'язково з ним серйозно поговорю.