Ох уж ці феї...

ГЛАВА 11

— Так, мені подобається ось цей абзац, але зовсім не влаштовує цей, — Його Величність безжально викреслював пропозиції, які й так далися мені з великими труднощами.

— Думаю, варто було тут підкреслити велич правителя, а не згадувати про його недоліки, — їдко прокоментував лорд Нокс, який стояв за королем та також читав чернетку.

Легко йому говорити! Сам би тоді й спробував, а я потім почитала б, що в нього вийшло. Ах так, ще б не забувала вставляти єхидні коментарі.

— Щось ви мене не тішите останнім часом, — король відклав убік аркуші паперу. — Може, вам мало інформації? Давайте я вам тоді організую перепустку в королівської опочивальні.

— Ні, не варто, прошу, всього достатньо, — не вистачало ще й туди мені потрапити. — Я просто провела мало досліджень, зроблю наголос на цьому.

— Добре, сподіваюся наступного разу побачити роботу краще. Вільна.

Вклонившись, я вибігла в коридор і кілька разів глибоко вдихнула. Мало не померла. Ох, відчуваю, що скоро інкубу доведеться жити в мене, щоб забезпечити мою безпеку. Чи я просто починаю параноїти?

— Миро?

— А? — Я з переляку підстрибнула і обернулася на голос. Сумніваюся, що ассасін став би мене попереджати перед тим, як вбивати.

— Лорд Альвіір? — Нащадок фей, улюбленець Морени, дивився на мене блакитними очима. — Чим можу допомогти? У нас із вами призначено інтерв'ю?

— Ні, ні... — Він мило посміхнувся. — Просто я хотів у вас дещо запитати…

— Слухаю, — якщо він підійшов до мене, то, мабуть, це щось важливе.

— Не тут, чи можемо пройти у ваш кабінет?

Кивнувши, я повела його за собою. Що йому потрібно? Чи це він мій майбутній убивця? Так, стоп, Миро, все буде добре, досить себе накручувати! Чи, може, все-таки покликати інкуба?

— Проходьте, — я відчинила двері і пропустила його вперед. — Місця замало, можете присісти на той стілець.

— Він же тут один.

— Я на краєчок столу.

Все ж таки треба буде принести сюди ще один стілець, бо просто жах, як незручно. Або ж проводити інтерв'ю в кафетерії, хоча там шумно, а може...

— Кхм-кхм.

— Ах так, — я перевела погляд на нього, — яке питання вас цікавить?

— Знаєте, — він почав уважно вдивлятися мені в очі, — ви дуже цікава, приваблива і розумна людина.

— Дякую, але це не питання. — Він на хвилину замовк і відвів погляд на полиці, а його бліду шкіру почав покривати рум'янець. Та що тут відбувається?

Набравши повітря в легені, він перевів погляд на мене і, підскочивши зі стільця, випалив:

— Станете моєю дружиною?

Дру… ЩО? Я вдавилася повітрям і різко закашлялася. Заради всього святого, сподіваюся, у мене проблеми зі слухом.

— Вибачте? — Вкотила очі назад в орбіти і подивилася на його сором'язливе обличчя.

— Просто ви така... — Він щось продовжив бурмотіти під ніс, але я не могла розчути.

— Яка?

— Особлива... — Альвіір витріщився на мене щенячими очима. — І неповторна...

— Я?

— Так.

— Ви ні з ким мене не переплутали? — Мої шестерні намагалися крутитися і щось розуміти, але, мабуть, сьогодні у мене з цією справою тугувато.

— Думаю, ви моя доля! — Він схопив мене за кисть своїми прохолодними долонями. — Я хочу...

Його перервав стукіт у двері. Бог почув мої молитви і надіслав когось мене врятувати!

— Входьте! — крикнула щосили і висмикнула долоню з його рук.

— Пані пис... — У дверях зупинився лорд Нокс. — Я перешкодив інтерв'ю?

— Ні, як ні! — Я вибігла до рятівника в коридор і обернулася до розчарованого Альвііра. — Зачекайте секундочку.

Зачинивши двері, я сперлася на неї і прискорено дихала, а руки почали неприємно холодіти. Боже, сподіваюся, зараз не зомлію.

— Помирати зібралися? — Лорд Нокс запитально скинув брову.

— Лорд Альвіір хворий? Чи, може, зачарований? Швидше за все, він програв якийсь спір. Так, точно.

— Про що ви?

— Я… він… щойно… — я намагалася щось сказати, але мова відмовлялася мені коритися.

— Ну... — вампіру, здається, стало цікаво.

— Заміж. — Видихнула це і побачила, як його брови полізли на лоб, а потім і мої, слідом за його, коли почула його відповідь:

— Знову!?

— У сенсі "знову"? — Він відсунув мене від дверей, відчинив їх і встав у отворі.

— Ні, — сказав він крижаним голосом лорду Альвііру.

— Але вона... — Нащадок фей почав щось мрійливо шепотіти.

— Ні, — повторив вампір, роблячи наголос на запереченні.

— Мира не така, як усі, я відчуваю, що...

— Ні. — Цього разу вампір трохи рикнув.

— На цей раз точно...

— Мені повторити? Ні. — Лорд Нокс відсунувся від дверного прорізу, пропускаючи лорда Альвііра, що виходив. — Ви можете йти.

Натомість фей зупинився біля мене і потягнув руку до мого обличчя, але вампір перехопив її.

— Зроблю доповідь про це Його Величності.

— Ах... — блакитноволосий важко зітхнув і пішов.

Таааааак. А ось тепер моя черга ставити запитання.

— Якого біса? Це що зараз було?

— Феї. — Зло виплюнувши це, він розвернувся, але я схопила його за рукав.

— Що це означає?

Він прибрав мою руку з себе і зневажливо глянув.

— Його Величність просить зробити йому копію ваших вдалих чернеток, на універсальному.

— Але...

— Чернетки.

— А як же лорд...?

Вампір не дослухав, почав віддалятися.

Та що за фігня тут відбувається? Знову!

Я дивилася вслід лорду Ноксу, який віддалявся коридором із своєю звичною холодною впевненістю. Чому це саме він має оберігати мене від таких феєчних «пропозицій»? І хто ці «знову»? Моя голова йшла обертом. Тільки-но я почала ловити відчуття реальності, як у двері мого кабінету знову постукали. Не вірю, в них там черга, чи що?

— Заходьте, якщо тільки не просити руки! — крикнула я, встигнувши вдихнути.

— Миро, — голос із-за дверей звучав знайомо, але з ноткою розваги, — не знаю, чи розчарую тебе, але я тут з іншою пропозицією.