Лицар та рабиня

ГЛАВА 10

Крокуючи морозною вулицею і щільніше кутаючись у шарф, намагалася не натрапити на перехожих, яких було надто багато навіть для вихідного. Вивіска «Антантурін» привернула мою увагу, і, не думаючи, я пішла по сходах. Якби назва не світилася, я б пройшла повз неї.

— Здрастуйте, пані, на чиє ім'я столик?

Привітна дівчина на ресепшені допомогла мені зняти пальто і повісити на вішалку.

— Саміра.

Вона швидко пробіглася очима по блокноту і, махнувши, веліла слідувати за нею. Ось дивно, чому відьма обрала цю частину зали? Тут же знаходяться тільки кабінки, а ми любимо сидіти в загальному, щоб розглядати різних красенів.

— Прошу.

Вона відчинила переді мною двері, а я увійшла до темряви.

— Саміро? Ти тут?

Хтось ззаду жорстко схопив мене й, знерухомивши, надів щось на голову. Так і знала, що в цьому всьому є якийсь каверз! Але ось секунда — і світло знову засвітилося. Перед собою я побачила відьму, яка спокійно сиділа за столом і пила якийсь коктейль, а варто було мені повернутися, як я побачила того, хто проробив зі мною всі ці махінації.

— Інкуб... — я поправила окуляри, які він натягнув на мене в грубій формі, і сіла поряд із Самірою.

— Пані письменнице, — заспівав він, — чому сумуємо?

— Тебе побачила, — я зітхнула, але потім підбадьорилася: він же мені і потрібен був! — Мій любчику, я тебе всюди таааак шукала!

Простягла на розспів, а в того від зміни мого настрою сповзла посмішка з лиця.

— Ти мене лякаєш.

— А ти мене приваблюєш, — я грайливо махнула віями, які ще не виплакала за весь цей час.

— Що за дідько? — Він запитливо подивився на відьму, що знизала плечима. — Гей… Миро, не лякай.

— Ну що ти, — я перестала вдавати з себе закохану до безтями, — це мене сьогодні налякали.

— Що трапилося? — Саміра войовничо сіла на стільці. — Це лорд Калейд?

— Калейд? — інкуб здивувався. — А ви знали, що він...

— Ні! І не хочемо знати, — я швидко обірвала його на півслові, не вистачало, щоб він зруйнував таємничий ареол мого ідеалу. — Слухайте.

Я почала свою розповідь з того моменту, як Карім увійшов до мого кабінету і розповів про мою можливу незавидну долю в майбутньому, і закінчила тим, що проговорилася про свої страхи начальнику інкуба.

— Так...

— Слухай, але ж реально таке можливо, — відьма, дивлячись у стелю, почала щось згадувати.

— Так, був один хлопчина, — підтвердив інкуб, попиваючи вино, — але я забув про нього, занадто швидко він зник якось. Тепер я зацікавлений.

— А я ні, — я втомлено розтерла обличчя руками. — Коротше, мені потрібна твоя допомога.

— Його? — Саміра в огиді показала на нього пальцем.

— Моя? — Він теж здивовано тицьнув у себе пальцем.

— Ага, ти впливовий лорд з купою зв'язків і так далі, захисти мене від гніву Його Величності.

— А що я отримаю натомість? — Він пожадливо посміхнувся і подався вперед.

— Що хочеш, — я знизала плечима, все одно у мене майже нічого немає, а життя мені якось дорожче.

— Добре, я подумаю, — він почухав підборіддя з задумливим виглядом. Сподіваюся, він стане моїм янголом-охоронцем, а не демоном-вбивцею.

Саміра нахилилася до мене і почала шепотіти на вухо:

— Ти що, з розуму зійшла? Як ти можеш просити його про допомогу?

— А є інші варіанти? — я запитливо подивилася на неї. У мене немає покровителя, немає рідних та сім'ї, нікому я тут не потрібна, крім самої себе.

Відьма відхилилася назад і скептично дивилася то на мене, то на інкуба.

— Мені це все одно не подобається.

— Мені теж.

— А ось мене все влаштовує, — пожвавішав Рантарін. — Будеш моєю рабинею.

На секунду в кімнаті повисла гнітюча тиша. Я не дочула? Рабинею?

— Ти що, зовсім збожеволів!? — у Саміри на пальцях затанцювали вогники, ще трохи — і скатертину підпалить. — Уявив із себе казна-що!

Я принишкла. Хто знає цього інкуба? Ну, в одному я впевнена: приставання з його боку мені не страшні. Впевнена, що у нього є на кожен день нові дівчата, тож я йому не знадоблюся у цьому плані.

— Цить, — шикнув він на відьму. — Я не з тобою говорю. Ну то що, Миро? Згодна?

Я не знаю… Звичайно, я погодилася на все, але на яке все? Хоча все одно, я краще житиму, щоб дізнатися, які катування він мені приготував.

— Так, — я простягла руку для рукостискання, і варто було нам це зробити, як на мить кімнату осяяв червоний спалах. Все, договір підписано. Тепер він мій лицар, а я його слуга… Це ж не назавжди, так?

Як тільки ми з інкубом уклали угоду, у мене виникло дивне відчуття. Наче на моїх зап’ястях з’явилися невидимі кайдани, а кожен крок раптом потягнув за собою важку, але невидиму вагу. Я поглянула на нього - посмішка Рантаріна сяяла, як у кота, що лише-но зловив мишу, і я вже не була певна, чи вартувало це ризику. 

— Ну що, задоволений? — я скептично підняла брову, намагаючись вгамувати сумнів, що вже повільно підкрадався до мене.

— Безмежно, — відповів він, зігнувшись до мене трохи ближче, і його усмішка зробилася ще підступнішою. — Але ж, Миро, ти ще не уявляєш, що саме тепер означає цей договір для тебе.

Мене трохи здивувала його відповідь, і від цього по спині пробіг холодок. Що саме означає? Я просто хотіла захисту! Та він, здається, насолоджувався кожним моментом цього неясного зв’язку. 

— Отже, тепер ти моя "рабиня". Але не переживай, Миро, я зовсім не збираюся змушувати тебе прибирати або приносити мені каву, — додав він, явно читаючи мої думки. — Завдання будуть значно цікавіше, та й це... — його очі блиснули в темряві. — Зачекай, поки дізнаєшся. 

Я тільки встигла змірити його гнівним поглядом, але слова застрягли в горлі. Мабуть, у той момент у мене з’явилася ще одна справа на сьогоднішній день — дізнатися, до чого насправді я щойно приєдналася.