Перекладачка, письменниця, тепер ще й провидиця

ГЛАВА 9

— Лорда Рантаріна немає? — я вже вп'яте запитала у стражника, який, мабуть, уже сміявся з мене.

— Ні, пані письменниця, — він поблажливо поглянув на мене, — він зазвичай у вихідні не з'являється в палаці.

— Зрозуміло, дякую, — хотіла вирішити це питання якнайшвидше, не хотілося чекати цілих два дні!

— Ви шукаєте лорда Рантаріна? — обернувшись, я побачила перед собою дядька Чорномора, ой, тобто...

— Лорде Калейд, — його сині очі холодно подивилися на мене, — так, намагаюся його знайти.

— Для чого? — він підняв чудову білу брову. Все-таки не дарма він мій улюбленець! До речі, чи не запропонувати йому посидіти в кафе, там напоїти його, а потім...

— З вами все гаразд? Ви якось почервоніли.

— Так, — я видихнула і на мить відвела очі, — тут спекотно.

— Для вас я б так не сказав, — все ще суворо відповів він.

Чому це його цікавить? Може, ревнує? Ох, божечки... Та цього не може бути, а може й може?

— Це з однієї справи... — я намагалася говорити завуальовано, бо не пам’ятала, хто з них читає думки, а хто ні.

— Ви так і далі продовжуватимете заважати його роботі? — його сині очі гостро пройшлися по мені.

Зрозуміло, ревнує, та не до мене, а до інкуба! Пройшло кохання, зав'яли помідори. Чому він так зі мною розмовляє?

— Я не розумію, до чого ви ведете? — я підняла очі від підлоги і з викликом подивилася на нього, але швидко знітилася. Я не якась безстрашна героїня любовного роману, мені ще моє життя потрібне.

— Думаю, ви знаєте, — він наголосив на останньому слові, — нещодавно призначили збори на вечір, а лорд Рантарін так і не з'явився, пославшись на те, що ви попросили його відповісти на кілька питань у вашій домівці...

— Я не розумію, в чому проблема? Його Величність дав мені на це право, — пробурчала я, знову з-під чола подивившись на нього.

— Так, — він кивнув, потім ближче нахилився до мого обличчя, — але це не дає вам права заважати роботі мого відділу і розпоряджатися співробітниками, як завгодно. Це зрозуміло?

Я швидко закивала головою. Краще з ним погодитися. А ось інкуба я ще встигну покарати — нехай навіть об стіл! Це я його не пустила? А нічого, що він чекав на мене вдома і мало не зґвалтував, коли я зайшла?

— Виродок... — слово вирвалося само собою, і особа чоловічої статі, що стояла поруч, звісно ж, подумала на себе. Чорт!

— Мені це не почулося? — як його тон міг стати ще крижанішим? Хіба це можливо?

— Я не вам! — я підняла руки в оборонному жесті.

— Тут тільки ми, — рикнув він, ще раз оглянувши сходовий майданчик. — Ви намагаєтеся мене вивести з себе?

Я видихнула. Гучно. Йому це могло здатися, як видих роздратування. Чудово, тепер ситуація ще більш заплутана!

— Так ви ще й чимось незадоволені?

— Це непорозуміння та недомовленість.

— Пані письменниця, я думав, із вираженням думок у вас не повинно бути проблем.

— Їх не було до зустрічі з вами, — якщо вже розмова пішла так, то хай все йде коту під хвіст! Хочу на вулицю, поза стінами палацу. Адже якщо не напишу чогось, що сподобається королю, мене вб’ють.

— Хто вас уб’є? — він тяжко видихнув і потер перенісся. Мабуть, уже десять разів пожалкував, що зв'язався зі мною.

— Ви думки читаєте?

— Ви сказали це вголос, — його холодний погляд пробіг по мені. — Хто?

— Не знаю, — я знизала плечима, — покоївка, колега, орендодавець, асасин або навіть двірник, що мирно підмітає вулиці.

— Що?

— Хоча, швидше за все, це станеться в стінах палацу, вночі, так що коло звузилося до варти, охорони і відділів, що працюють вночі.

— Наш відділ теж працює в цей час доби, — він явно зацікавився моїми міркуваннями.

— Ось… тридцять три богатирі і дядько Чорномор, — я перевела погляд на нього. — Тож ви теж можете бути моїм вбивцею.

— Ви вигадуєте сюжет для якоїсь книги? — його тон трохи пом'якшав, і він почав спускатися вниз сходами. Я неспішно йшла за ним.

— Дізнаємось пізніше, може, це пророцтво.

— Перекладачка, письменниця, тепер ще й провидиця?

— Сподіваюся, що ні, але швидше за все — так, — ось хто мені скаже, хто тягнув мене за язик? Йому точно не варто знати, що відбувається в моїй голові!

— Буду мати на увазі, — мені здалося, що я почула його смішок, — якщо знайдуть ваш труп, у мене вже буде список підозрюваних.

— Сумніваюся, що мій труп знайдуть, — ненароком уточнила, — може, розчленують і рибкам згодують?

— Чи живцем кинуть до вовків? — він вирішив підіграти.

— Сподіваюся, що ні, — по моїй шкірі пробігли мурашки від тієї картини, що спливла в уяві. А, можливо, мені просто стало холодно — ми вже наближалися до чорного виходу.

Я опустила сумку на підлогу і почала одягати пальто, коли двері раптом відчинилися, і я побачила захекану Саміру. Що вона тут робить?

— Все нормально?

— Це той ґвалтівник! Він знову біля твого будинку ошивається! — голосно сказала вона. — А раптом знову захоче тебе загребти у свої лапи?! Як тільки я його побачила, одразу до тебе прибігла! Я думала, ми його вже здихалися!

— Заспокойся, — я намагалася мімікою попередити її, що за дверима стоїть лорд Калейд.

— Що «заспокойся»? Він тільки прикидається гарненьким, цей... — я закрила їй рота рукою і дала щигля по лобі. Ось чому вона не може бути кмітливою, коли це справді потрібно?

— Ґвалтівник? — лорд підійшов ближче до мене і суворо подивився на мене. — Ви кому-небудь повідомили про це?

— Звичайно ні, це ж сам... — вона знову відкрила рота, а я його знову закрила. Вона не розуміє, що робить?

— Саміро, мовчи.

— Це тому ви шукали лорда Рантаріна? Він допомагав вам із цим? — його очі не виражали жодних емоцій. Як мені зрозуміти, чи він стурбований, розлючений, чи, можливо, йому байдуже? Щоб підібрати правильну відповідь...

— Якоюсь мірою, — я знизала плечима і, схопивши сумку, взяла Саміру під лікоть. Уже збиралася відчинити двері, коли...