Інші жертви?

ГЛАВА 8

Він обернувся до нас, а на його обличчі не було вуалі! Зараз влаштує тут із нами не зрозумій що!

— Якби я хотів, то вночі ви вже обидві були б моїми, — немов прочитавши думки, відповів інкуб. — Просто я втомився вічно ходити в цій тряпці.

Він демонстративно пнув тканину на підлозі. Так, це добре, але:

— Що ти тут робиш? Ти ж пішов увечері!

— Скучив, — посмішка розповзлася по його гарненькому обличчю.

— А якщо серйозно? — Саміра теж встала і підійшла до обіднього столу. — Розумієш, я просто засмучена, що нас занадто рано перервали.

— Саміро! — Я вигукнула і ляснула себе по лобі.

— Щоооо? — Вона повернулася до інкуба, який нахабно посміхався. — Я все-таки жінка, знаєш, наскільки інкуби дивовижні коханці?

— Ні, і не хочу дізнаватися.

— Дарма.

— Якщо так хочеться, то зніми окуляри, а я піду, вийду і, мабуть, більше сюди не повернуся.

Вона тільки пирхнула, але не забула послати йому повітряний поцілунок, а той вдав, що схопив його і з’їв. Так… Я дуже щаслива за них (це був сарказм). Мира поєднує серця. До речі…

— А як же Халід? — Я посміхнулася, коли побачила, як посмішка сповзла з її обличчя.

— Халід? Той, котрий з наших? — Він поставив на стіл тарілки з млинцями і сів навпроти нас. — А що з ним?

— Нічого. — Саміра дивилася кудись у далечінь, млосно зітхаючи, мабуть, згадуючи його обличчя і мускулисте тіло.

— Ти бігаєш за ним? — Він розрізав одну порцію і поставив переді мною, а потім взявся за другу, яку потім вручив відьмі. — Повір, він того не вартий.

— Чому? — Вона мляво тикала оладок, поки я із задоволенням його їла та слухала їхню розмову.

— Він той ще бабій, — інкуб манерно махнув вилкою. — Іноді навіть доходить до подробиць. Некультурно з його боку. Я ніколи собі цього не дозволяв.

— Боже, Саміро, у нас є живе джерело інформації про всіх наших кумирів! — Я сплеснула руками, мало не влучивши собі виделкою в око.

Вона підступно посміхнулася, а інкуб, помітивши цю усмішку, подавився своєю порцією. Так, це не ми потрапили до його тенет, а він у наші!

— Ну так, де ти кажеш він чіпляє красунь? — Відьма швидко включилася в гру.

— Я не говорив, — він з надією глянув на мене. Ні, нехай сам справляється.

— Ну, солодкий наш, — вона підбила мене ліктем, — скажеш це, і тоді я, можливо, від тебе відстану.

— Ну ні… — Він зі стоном опустив голову на стіл.

— Ти все одно не змусиш інформацію у такий спосіб зникнути. І ми теж не розчинимося. Нам із Мирочкою потрібна інформація від тебе, так само як і тобі від неї.

— Просто чудово. — Я встала налити собі каву. Хто знає, може, отруту знайду, щоб отруїти тих двох? Або ж себе…

***

«Його хижий профіль міг би впізнати кожен. Темне волосся, широкі брови і сірі очі, в яких видна сталь, але з роками вони набули й мудрості. Що вже говорити про…»

Трясця, фігня якась. Я зім’яла аркуш паперу і з усієї сили кинула ним у двері кабінету. Не можу нічого писати! Я застрягла, мені потрібна допомога і, бажано, щоб її надав хтось, крім короля! Вставши, підійшла до вікна і, присівши на підвіконня, стала вдивлятися у двір. Така гарна погодка, треба було б вийти погуляти. Не хочу всі вихідні просидіти тут!

— Пані письменниця? — У двері зайшов Карім, людина. — Ви мене шукали?

— Здрастуйте, я перепрошую, що відволікаю вас і займаю ваш час у вихідний.

— Нічого. — Він запустив руку в коротке каштанове волосся, його очі блищали смішинками. — Я все одно тут застряг на всі вихідні.

Він був представником якоїсь людської імперії, тож думаю, ми знайдемо з ним спільну мову. Мені здається, що тутешні більш охоче спілкуються з представниками своєї раси. Це тільки припущення. Хоча, я з Самірою непогано так спілкуюсь. Так, щось я відволіклась.

— Черга вже дійшла до мене? — Він виразно посміхнувся і присів на край мого столу. Ну так, у мене ж немає тут стільця для відвідувачів, його ж нікуди ставити! — Після вашого опиту-допиту деякі повертаються з моральними травмами.

— Та бути того не може. — Я картинно зітхнула. А подумки відмітила, що необхідно надавати тумаків інкубу, я тільки його опитувала! поганець такий, зараз повідлякує мені всіх, що ніхто не схоче зі мною говорити.

— Сподіваюся, — його тепла посмішка точно мала шанси підкорити мене. — Яке перше питання?

— Назвіть найвизначніші риси Його Величності. — Я дістала блокнот і почала зачитувати заздалегідь підготовлені питання.

— Це ж анонімно? — з опаскою запитав він і озирнувся на всі боки.

— Звичайно. — Звичайно, ні. Головне, розкажи мені все, що про нього думаєш!

— Ну… — Він почухав підборіддя. — Я тут працюю відносно недавно, але можу сказати, що Його Величність — педант. Йому потрібно, щоб усе завжди було зроблено в строки й в ідеальному вигляді.

— А це точно йому потрібно? Чи, може, лорду Ноксу? — Я усміхнулася і отримала усмішку у відповідь.

— Ви маєте рацію, але думаю, вам не варто писати таке, якщо не хочете опинитися там, де й попередні письменники.

— Що-що? — Я на секунду здивувалася і випустила ручку. Лорд Карім подивився на мене з подивом.

— Ви не знали? Приблизно пів року тому Його Величність найняв якогось письменника для того ж завдання. Він ходив за ним хвостиком і невпинно щось записував, але через місяць кудись зник.

Тільки не це! Я знала, що все не може бути так чисто і гладко!

— І що далі?

— Далі? — Він подивився на стелю, намагаючись згадати. — Його рідні прийшли заявити про його зникнення, але Його Величність заборонив проводити розслідування. Після цього все якось швидко забулося і згасло.

— О ні… — я закрила голову руками, мотаючи нею з боку в бік.

Я — ідеальна жертва! Живу одна, рідних немає, майже немає знайомих, а ще плюс до всього — мої «шедеври» потрапили на очі королю.

— Ви в порядку? — Чоловік стривожився і, обійшовши стіл, постукав мене по плечу.