Кондитерська

ГЛАВА 6  

— Пані письменниця, — мене хтось гукнув, — а як вас звати?  
Я озирнулася на інкуба. Так це він мене переслідує? Аж мурашки по шкірі пішли. Ну, звичайно, його мову можуть знати тільки його "клан", тому й бігає за мною...  
— Мене звуть Мира, а вас, пане інкубе? — я натягла посмішку і пройшла до свого столу, благо тут поки що нікого не було.  
— Рантарін, — він підійшов до мене, — можеш називати мене Ран і на "ти".  
— Не зрозумію, з чого така доброзичливість? — я вороже на нього зиркнула.  
— Звідки ти знаєш нашу мову? — Він сперся на стіл і, здається, теж зло поглянув на мене. — Хто ти така?  
Все? Гра в друга закінчилася? Чому так швидко? Аж сумно.  
— Пане Рантаріне, — підняла очі від столу, — те, що я розумна, не означає, що я ворог усього народу. Тим паче, я тільки вчуся, а накидала текст просто щоб потренуватися.  
— Тобто... — він поклав руку на голову, — хочеш сказати, що ти тільки учениця? Ха!  
— Що? — Заради такого я навіть встала з-за столу. А страх тим часом,тихенько розповзався по всьому тілу.
— Ми з тобою зараз сперечаємося на сумірані!  
— Чорт, — я вдарила себе по лобі, — як мені це контролювати?  
— Що? — Як неприємно не бачити обличчя співрозмовника, не розумію, про що він думає.  
— Ви нічого про мене не знаєте, просто змиріться з тим фактом, що я можу говорити суміраном, і все. 

Я намагалась відповісти якомога твердіше, але голос зовсім не хотів слухатися.
Двері відчинилися, і увійшов король. Обвівши нас поглядом, він чомусь тямуще посміхнувся.  
— Пані письменниця, ви вже почали влаштовувати опитування?  
— Скоріше, мені тут влаштували допит, — я видихнула і повернулася до Його Величності.  
Король лише посміхнувся та пройшов на своє місце.  
— Вас тут щось затримує? — Його Величність запитливо глянув на інкуба.  
— Прошу мені вибачити, — він вклонився і вийшов за двері.  
Я нарешті спокійно опустилася на стілець і дістала нові папери. Так, залишалося протриматися зовсім небагато, і скоро я буду вдома, скаржитися Самірі на свою долю. Знову.  

***

Я втомилася. Свічка сиротливо догорала, химерно відкидаючи тіні на мій кабінет. Після зборів король вирішив розповісти мені історію про те, як зійшов на трон. Це було цікаво, але трохи затягнуто.  
— Довго ще? — Гароол стояв у мене над душею, чекаючи, коли я закінчу переклад його скрижалі.  
— Все одно це буде швидше, ніж хтось інший буде перекладати, — тихо пробурчала я, продовжуючи переписувати. І от не могло воно зачекати до завтра? Зараз уже дев'ята година вечора, що мене взагалі не тішить. Ще мені здається, що відьомське зілля вивітрюється, і тепер мені стає паскудніше.  
— Ну? — Він нетерпляче зазирнув у мої записи. — Я взагалі-то не планував ночувати на роботі.  
— Знаєте, я якби теж, — перевернула камінчик і почала переписувати з іншого боку. — Ви ж володієте магією?  
— Ну так, — він з роздратуванням витріщився на мене.  
— Ну так запаліть мені світло, я ж нічого вже не бачу, — я сьорбнула води і сперлася на спинку стільця.  
— Людиська, — зневажливо кинувши це, він запалив мені світляк, і кімната наповнилася м'яким світлом.  
Я абстрагувалася від нього та його обурень і продовжила справу. Чим швидше закінчу, тим швидше потраплю додому. Ще через пів години переклад був завершений. Відклавши ручку, я потяглася, але мало не впала від його прикрикування.  
— Швидше давай. Розминається вона. Що, робити  нічого?  
— Та все, все, забирайте вже, — я простягла листи і нарешті відліпилася від стільця.  
— Дуже добре, — схопивши їх, він вийшов з кабінету і забрав з собою світляк! Ну чудово, одягайся у повній темряві, Мирочко. Сподіваюся, хоч у коридорах світло є, щоб я змогла вийти назовні. 
На вулиці був спокійний вечір, великі сніжинки легко ширяли в повітрі і ніжно опадали на пухнасті кучугури. Трохи щільніше закутавшись у шарф, я вирішила піти довгим шляхом і заскочити в кондитерську, яка працює цілодобово. Хочу побалувати себе, тим паче один кайф — ходити майже порожніми вулицями.  
Спокійно дійшовши до мого пункту призначення, відтрусилася від снігу і ввійшла всередину. Дзвіночок привітно брязнув, а солодке повітря швидко огорнуло мене.  
Підійшовши до вітрини, я почала вдивлятися, що залишилося. Зазвичай до вечора є тільки тістечка з кремом і кілька булочок. Але сьогодні мені дуже пощастило, було майже все, що я люблю.  
— Я не знаю, чим вам допомогти, — дівчина за прилавком розвела руками в сторони.  
Не може бути, хто ж це за солоденьким прийшов? Невже це...  
— Лорде Нокс? — на моє запитання повернулися троє чоловіків, одягнені в плащі. Ой, як вони всі схожі. Теж вампіри.  
— Пані письменниця? — він стояв найближче до мене. — Ви мене переслідуєте?  
— Я-то? — запитально піднявши брову, дивилася на нього.  
— Переклад чернеток готовий? — Він швидко перевів тему і жмурячи витріщився на мене.  
— Давайте тільки ви ще не починайте з перекладами, — я зітхнула і знову подивилася на вітрину, — і так тільки з роботи.  
— Так пізно? — запитав другий чоловік, який стояв поруч.  
— Гароол, — я подивилася на знайомого мені вампіра, а той зрозуміло хмикнув.  
— Дівчина, може, я хоч вам можу чимось допомогти? — До мене звернулася продавчиня.  
Я запитливо глянула на вампіра, а той лише кивнув, даючи мені дозвіл. Все-таки вони перші прийшли.  
— Так, мені два м'ясні кошики і булочки з вишнею. — Напевно, мене Саміра чекає, якщо вона ще не пішла. Дівчина кивнула і пішла на кухню формувати моє замовлення.  
— Письменниця, — я обернулася до нього, — ви ж людина?  
— Знову хочете в мене ручку кинути? Попереджаю, якщо ви мені навіть просто простягнете, не факт, що в такому стані я зможу хоча б взяти її.  
Вампір скривився і тяжко видихнув. Таааак... здається, в когось до мене прохання?  
— Я так не можу... — протягнувши це, він обернувся до двох його побратимів.  
Інший, який був вище за нього, хмикнув і, скинувши каптур, підійшов до мене. Страшно.  
— Ви ж знаєте, що я потрібна королю, і в разі чого, він буде мене шукати? — я почала задкувати назад і спиною вперлася в прилавок.  
— Та не збираємося ми тебе їсти, — ніби прочитавши мої думки, відповів лорд Нокс.  
Інший вампір підійшов до мене і дружелюбно простягнув руку.  
— Я наставник Нокса, лорд Навіір, приємно познайомитися, пані письменниця.  
— Мені теж, лорд Навіір, — я підняла голову, щоб подивитися на його обличчя. Вільне підборіддя, чорне, як смоль, волосся, бліда шкіра та ікла мене не лякали, але ось червоні очі… Жах.  
— Допоможіть нам, будь ласка, — він усміхнувся, явно намагаючись мене розслабити. Ну, енергетика в нього начебто не погана.  
— Допоможу чим зможу, — Нокс знову тяжко зітхнув і підійшов до нас.  
— Тільки це не означає, що я буду в тебе в боргу.  
— Та що там уже, кажіть, — мене там вдома відьма чекає.  
— Ви ж людина?  
— Якщо ви ще раз поставите це запитання, то я почну в цьому сумніватися, — втомилася вже, не варто мені сюди заходити.  
Лорд Навіір хмикнув і підійшов до прилавка, вказуючи на десерти.  
— Що з цього може сподобатися вагітній чоловічці?  
— Що? — я очікувала щось нібито «можна вашої кровушки?» або «Чи станете ви моєю наступною жертвою?» Вагітна чоловічка? Як мило. Тільки звідки вона в них? Викрали? Я підозріло дивилася на них, і мені з роздратуванням відповів лорд Нокс.  
— Та вона його дружина, — він ляснув себе по лобі.  
— Скажіть чесно, і я вам допоможу, — я витріщилася на лорда Нокса, і дочекавшись його кивка, запитала: — Ви вмієте читати думки?  
— Якби це було так, то я б збожеволів, — уїдливо відповів він і відійшов до третього вампіра, який стояв осторонь.  
— Просто у вас все на обличчі написано, — сказав мені його наставник.  
— Добре, — я теж перевела погляд на прилавок. То що може сподобатися вагітній? О, ідея!  
— Дівчино, — вона вийшла з кухні, — можете, будь ласка, взяти м'ясний кошик, додати туди вишень і полити зверху заварним кремом?  
— Можу, — вона округлила очі, але все одно кивнула, — всього залишилося три кошики, рахуючи разом з тими, що ви замовили.  
— Зробіть усі три, — вона пішла, а я залишилася знову з ними наодинці.  
— Три - це буде багато, — сміючись, сказав лорд, що стояв поруч.  
— Ви просто не знаєте вагітних жінок. Вони ж їдять за двох! — я посміхнулася, ох вже ці вампіри-чоловіки, їм ще багато доведеться дізнатися.  
— Готово, — дівчина винесла наше замовлення.  
— Це взагалі щось їстівне? — відкриваючи коробку, поцікавився лорд Нокс.  
— Звичайно, думаю, смак буде чудовим! — мені завжди казали, що мої смакові уподобання або як у чоловіка, якому все одно, що їсти, бо все перемішається у шлунку, або як у вагітної жінки.  
Треба буде завтра собі таке замовити, пахне чудово.  
— З вас десять, — сказала вона мені і повернулася до наставника, — а з вас сорок.  
Я полізла в сумку, коли переді мною простяглася рука з грошима.  
— За двох, — продавщиця мило посміхнулася і кивнула. А я повернулася до лорда Навііра.  
— Дякую, але не варто.  
— Хоч якось відплачу за вашу допомогу, — він знову посміхнувся. — Це я повинен дякувати вам.  
— Рада, що змогла допомогти. Думаю, вагітній чоловічці це має сподобатися, — я посміхнулася, а за спиною хтось пирхнув. — Слово честі, як дракон із соплями.  
— Що? — Мені на руку лягла його кисть.  
— Нічого, у нас, письменників, багата уява, пирхайте на здоров'я, не заважатиму, — я взяла коробочку з пиріжками і в дверях обернулася до них. — Вдало вам дістатися додому.  
— І вам, — сміючись, відповів лорд Навіір. Гадаю, він добрий.  
Дзвіночок дзенькнув, і я знову опинилася на холодній вулиці, ось тільки вітер уже піднявся. Потрібно швидше бігти додому.