План? План!

ГЛАВА 3

Я не пам'ятаю, як повернулася до кабінету, але точно пам'ятаю, що на шляху, здається, зустріла Саміру і попросила принести мені чогось міцнішого. Сподіваюся, вона зрозуміє, що не про каву йшлося.  
Відкривши кабінет, сумним поглядом обвела обстановку. Так більше не можна, набридло! З усієї сили смикнула масивні штори, і ті насилу, але піддалися і впали до моїх ніг.  
— Як же все бісить. — Відрізавши від них шматок тканини ножицями, пішла в туалет далі коридором, намочила його і повернулася назад. Спочатку вимила широке кам'яне підвіконня і ледве відчинила вікно. І так захворію, тож побути на протязі — це тепер дрібниця.  
Потім я дісталася столу, пізніше ту ж долю спіткали й книжкові полиці, які вузенько стояли в кілька рядів. Так, мені потрібна Саміра. Як за помахом чарівної палички, вона опинилася у дверному проході. 
— Ти чого? — Вона витріщила на мене очі. — Перед смертю вирішила забратися?  
— Пилосось. — Я вказала вниз на килим непойми якого кольору.  
— Хм? — Саміра підняла брову, явно не розуміючи, чого я хочу.  
— Ти ж відьма, у вас там мають бути якісь побутові заклинання. — Я ще раз тицьнула в підлогу. — Прибери тут, будь ласка.  
— А, так би відразу й сказала. — Вона знизала плечима і змахнула пальцем. — А то розкидаєшся всякими дивними словами. Що таке "пилес..."  
— Пилососити?  
— Ага, що це?  
— Пізніше поясню. — Махнувши рукою, я присіла навпочіпки і провела пальцем по, виявляється, червоному килиму. — Прекрасно. Ти працюєш зараз?  
— Та ні. Все ж зіпхнули на тебе.  
— Супер, йдемо. — Я взяла пальто і вийшла з кабінету. — Сьогодні мені начхати на все. Зараз тільки зайду до Гароола.  
Пробігшись до його кабінету і навіть не стукаючи, відчинила двері й просунула туди голову. Василіск підняв очі від паперів і здивовано витріщився на мене.  
— Жива?  
— Але не присутня.  
— Ага, — він кивнув, — іди відсвяткуй життя.  
— Або початок смерті. — Буркнувши це, схопила Саміру, що стояла поруч, і потягла на вихід. Оскільки я жила в півгодині неквапливої ходьби, а вона в годині їзди на кареті, то вирішили, що доцільніше буде посидіти в мене.  
Ми піднялися на п'ятий поверх і зайшли до невеликої квартирки. Швидко знявши весь верхній одяг, я пішла на кухню за гуртками. Так, навіть банальних склянок не було!  
— Що взяла? — Саміра без зайвих слів простягла мені якусь позолочену пляшку. Я запитливо скинула брову. Вона впевнена, що варто пити такий дорогий алкоголь?  
— Все нормально, — вона відмахнулася і сіла на моє ліжко, яке знаходилося майже в кухні, — це татко мені на початок роботи подарував, так що можна спокійно пити.  
Та мені все одно, що там, головне, щоб алкоголь. З того моменту, як потрапила сюди, не пила, але думаю, що варто.  
— Миро! — Вона все-таки не витримала. — Що трапилося? Чому ти жива? Хіба тебе не на страту вели?  
— Краще б це було так... — я сьорбнула міцного напою з надколотого кухля і швидко закусила шматочком яблука. — Я в повній дупі.  
— Ну і... — Вона підгребла під себе мою подушку і вляглася зручніше.  
— Коротше, король, походу, збожеволів. — У неї вмить округлилися очі. — Ні, серйозно, у нього є найкращі автори всієї імперії, а прочитавши пару сторінок мого "шедевру", він вирішив, що я повинна писати його мемуари?  
— Той роман про кронпринца та його радницю? — З виглядом знавця уточнила відьма.  
— Ні, той про ректора-дракона і студентку. — Я вперлася ліктями в коліна і поставила на них голову.  
— Той? Так там ще сирий варіант, — вигукнула вона. — Ти маєш показати йому про радницю і принца.  
— Не в цьому справа, — я втомлено похитала головою. — Ти мене чула? Я. буду. писати. мемуари.  
— Ну й що? — Ну, напишеш, ну не сподобається йому, ну не вб'є ж він тебе?  
— Саме так! — я рукою вдарила по ліжку. — Він мене грюкне! Я ж ні чорта не знаю про нього чи тутешню політику, що вже говорити про історію...  
— Жах. — Вона вже знала, що я з іншого світу, так що розуміла, в якій я... — Можна ж почитати різні збірки або фоліанти.  
— У цьому й проблема, що інформації про нинішнього короля немає. Я вже встигла перевірити, коли йшла від нього. А він хоче план роботи вже завтра.  
Ми хвилин п'ять мовчки сиділи і дивилися в одну точку. Я сумувала за своєю долею, а Саміра не знаю чого мовчала — зазвичай її не заткнути.  
— План. — Вона підняла вказівний палець вгору. — П'ємо, набираємось хоробрості й ідемо розпитувати місцевих про подвиги короля, того дивись якийсь план і накидаєш.  
— Ага, тільки для цього мені потрібно бути якраз тверезою. — Я опустилася поряд з нею на ліжко. — А ти мені не допоможеш?  
— Я? Пф… Ні. Ковен відьом ненавидить монархів і коли хтось панує над ними. Так що я, вважай, жила в ізоляції. Тільки ось вдалося вибратися, і то за допомогою батька, який залишив ковен десять років тому.  
— Мда. Негусто. Про це не напишеш. Гаразд. — Я встала і підійшла до столу, взявши пляшку. — Значить, буде по-твоєму. П'ємо та йдемо.  
— Відчуваю, що татко сьогодні доведеться нас звідкись витягувати. — Вона заплескала в долоні і припала до шийки пляшки.  
Ну що ж, була не була. До біса!

***

Добре, що все йде за планом. Погано, що план — гів…  
Я стояла на першому поверсі робочої будівлі, притискаючи сумку з нещасними аркушами паперу. Я проспала. Дуже. У мене болить голова, а ще я не орієнтуюсь у просторі. Чорт, чому світ так кружляє?  
— Ви в порядку? — чиясь сильна рука схопила мене за передпліччя. Ааааа… то це не світ кружляв, а я падала.  
— Мгм, — промимрила не відкриваючи рота, а раптом перегар? Я опустила голову якомога нижче і вже звідти прошепотіла: — Спасибі.  
— Вам допомога потрібна? — Та що ж ти все ніяк не відчепишся?  
Я активно негативно замотала головою, внаслідок чого знову опинилась на каруселях. Уф. Я міцніше вчепилася в стійку руку рятівника і стояла.  
— Ось ти де загубилася! А я тебе обшукалась, моя ластівочко! — Я підняла голову на цей страшенно гидкий пронизливий голос. Саміра спускалася сходами. — Ти вже принесла те, що я забула?  
— Мгм. — Знову кивнувши, я відпустила руку незнайомця і зробила пару кроків у бік відьми. Вона підхопила мене і, закинувши мою сумку до себе на плече, почала допомагати мені підніматися сходами. Чому вона так добре виглядає, коли я схожа на зелену жабу?  
— Ти скоріше на рибу схожа. — Мабуть, я сказала це вголос.  
Вона без зайвих питань залізла до моєї кишені і знайшла ключі від кабінету. Відкривши його і заштовхавши мене всередину, вона посадила мене на стілець і всунула якусь пляшечку.  
— Пий, — вона почала викладати документи з сумки, — а то здохнеш.  
— Оптимістично. — Без зайвих питань я сьорбнула якусь в'язку рідину, від якої мало не знудило.  
— Не блюванеш, сьогодні вже на собі перевірила, зараз попустить.  
Я опустила голову між колін і почала часто дихати. Все буде добре, сподіваюсь…  
— А ми не погано попрацювали. — Саміра сіла на край столу і почала розглядати папери. — Битва з драконом Левіафаном, в якій король, втративши все своє військо, одноосібно переміг його. Захоплення королівства Неміл у віці 30 років, знову-таки він один це зміг зробити. А потім ще…  
— Боже, яка ж це туфта. — Я обхопила голову руками. — Як ми могли взагалі додуматися до такого плану? Можна було просто запитати хоч трохи інформації в когось із відділу.  
— Та чого ти, — вона відмахнулася, — досить непогано.  
— Ага, тільки народ має властивість або обожнювати короля, або ненавидіти.  
Саміра тільки відкрила рота, щоб щось сказати, як хтось відчинив двері в мою комірчину і мало не прибив ноги відьмі — все-таки кабінет маленький.  
— Миро! — Начальник дивно по-дружньому мені посміхнувся. — Моя радість, як справи?  
— Якщо ви про скрижаль, то я ще не приступала до роботи.  
Василіск продовжував посміхатися, явно натякаючи, що справа не в цьому. А в чому ж тоді? Без зайвих слів він відчинив двері ще сильніше, і тепер за його спиною я побачила вампіра.  
— Вітаю, панно Миро, — він злегка схилив голову на знак вітання.  
— Здрастуйте, лорд Нокс, — не встаючи, я теж привітала його. — Ви по якійсь справі?  
— Вас чекає Його Величність. Прошу піти за мною.  
Я кивнула і вже хотіла підійти до дверей, де дорогою мені послужливо поступався Гароол, як мене гукнула подруга.  
— Паперці візьми.  
— Не варто. — Не хотіла показувати цей сором королю.  
— Це чернетки, про які говорив Його Величність? — Уточнив вампір.  
— Ні, вона про туалетні. — Та що це зі мною сьогодні? — Перепрошую, вона про інші папери.  
— Миро… — Вона всунула мені чернетки і виштовхала назовні. Хороша подруга, тільки ось за ці какракулі мене повісять. Точніше каракулі, хоча як какракулі звучить навіть краще. Ми без зайвих слів і розмов попрямували до головної частини палацу. Думаю, лорд Нокс образився на мене за жарт із паперами.