ГЛАВА 3. Збір

— Пані письменнице! — Його Величність був явно радий мене бачити. — Як просувається робота? Чи вже готовий план?

— Вітаю Ваша Величносте, — схиливши голову, я вже уявляла, як  виглядатиму на пласі, — в мене є кілька варіантів плану для написання Ваших мемуарів.

— Слухаю, — він повільно закинув ногу на ногу й уважно дивися на мене.  

Згорів сарай — гори і хата, якось вигребу!

— Перший — це Ваше життя і подвиги очима народу. — я плекала надію, що йому сподобається така ідея. Тільки б не заперечував.

— Знаєш, чому я обрав тебе? — посмішка сповзла з його обличчя.

— Гадки не маю, — відвела погляд від підлоги і подивилася в його сірі очі, які, здається, вже наповнювались розчаруванням.

— Хочу, щоб ти зробила таке, чого раніше не було в жодного правителя!— він похитав направленим догори вказівним пальцем правої руки й урочистим тоном завершив: — Я хочу, щоб ти написала захоплюючу історію про моє життя.  

Хоче, щоб я написала про нього роман? Чи що? Зараз напишу йому про короля і його вірного підлеглого, який готовий на все заради того, щоб монарх був щасливий. Я намагалась втримати вираз обличчя людини, яка повністю розуміє суть питання, та, здається, для мене це занадто. Дідько, тільки не питай, про що зараз подумала.

— Бачу вогник, який з’явився в твоїх очах. Про що подумала?  

От халепа! Я злякано дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Але точно не скажу, про що думала в той момент!

— Ваша Величносте, я подумала, що нічого не знаю про Ваше життя, — покірно схилила голову.

— Пусте, —відмахнувся він. — Якби ти знала дуже багато, це означало б, що королівська служба безпеки погано працює, розголошуючи зайву інформацію про мене.  

Я видихнула і трохи розслабила пальці: нігті вже вп’ялися мені в долоні й лишили глибокі сліди. Значить, усе не так погано. Підвівши голову, подивилася на Його Величність: він задумливо тер рукою підборіддя, мабуть, вирішуючи, що робити зі мною далі.

— Отже, станеш моїм хвостиком.  

Від здивування мої зіниці розширилися: це здалось мені надто зухвалим і непристойним: я — не річ і не невільниця.

— Перепрошую? Я не зовсім зрозуміла.

— Все добре, — він знову велично відмахнувся, але в його очах стрибали бісики — неочікувано.  

— Хвостиком? —  на мить наші погляди зустрілися і я наважилась про це спитати.

— Чуєш, мала, — він сперся на край столу і трохи нахилився в мій бік, — ти пишеш такі історії, а в житті навіть у вічі не можеш нормально дивитися? Так, ти ходитимеш зі мною на різні збори, подивишся, як я працюю, а у вільний час розповім тобі пару цікавих історій. У палаці багато чого відбувається, чого звичайні службовці не помічають.

Я не знала, що йому відповісти, тому просто втупилася у вікно. Мені було дуже прикро: я не всім можу дивитися в очі, — мабуть, це той самий випадок.

— Іди до свого кабінету, бери необхідні матеріали і повертайся сюди.  

Мовчки зачинила за собою двері. От же ж аб’юзер: сам усе призначив, сам усе вирішив, ще й познущатися не забув. Відчуваю, буде весело.  

В кабінеті напхала сумку робочими доками: раптом на зборах буде нудно, то тихенько займусь перекладами. Захопивши також і скрижаль Гароола, попрямувала на вихід. Треба ще заскочити до Саміри.  

Я вже зачиняла двері, коли відчула на своєму плечі чиюсь руку, що намагалась забрати сумку.

— Самі… — різко обернулася й мені забракло слів: — Лорд Нокс?  

Він мовчки взяв мою сумку і почекав, поки дозачиняю двері.

— Чому… Ви тут?

— Вас не пустять до зали зборів без супроводу, — скривився він. — І, на жаль, саме мені випала ця сумнівна місія — забезпечити його Вам.  

Ну що ж, дуже мило. Ми вже спускалися вниз сходами, коли назустріч з’явилася відьма. Ось вона мені й потрібна. Зараз!  

— Саміро! — схопивши її за руку, заштовхала в найближче заглиблення в стіні.

— Що ви робите? — крикнув лорд Нокс, наздоганяючи нас.

— Не підслуховуйте дівочу розмову, я зараз вийду.  

Його кроки стихли, мабуть, і справді дав нам хвилинку.

— Я, звісно, мріяла про палкі обійми і все таке, але в моїх фантазіях це була геть не ти, — вона пирхнула і трохи відсторонилася від мене. — Що трапилося? Ти все? На страту вже? А можна після твоєї смерті я заберу чернетки твоїх романів? 

— Ні, ні, і ще раз ні! — я вліпила їй щиглика по лобі: ти диви, яка швидка й моторна. —  Мені треба нормально виглядати.  

Змахнувши пальцем, відьма вмить перетворила мій розпатланий хвіст на дві охайні косички-колосочки. Боже, дякую тобі за таку подругу.

— Я побігла. — стиснувши наостанок її руку, повернулась на сходи, де мене чекав вампір.

— Косички заплітали? — в’їдливо поцікавився той.

— Як бачите, саме так.