ГЛАВА 2. Мемуари

Не помітила, як я повернулася до кабінету, але точно пам’ятаю, що на шляху зустріла Саміру і попросила принести мені чогось міцнішого, сподіваючись, що то буде не кава.

Увійшовши до кабінету, із сумом огледіла кімнату.

— Все, так більше не можна, остогидло! Як же все бісить!

Щосили смикнула масивні штори — вони впали до моїх ніг, осипавши мене порохами. Відрізавши від них шматок тканини, пішла коридором до туалету, намочила цю свою ганчірку й повернулася назад. Спочатку вимила широке кам’яне підвіконня і відчинила вікно. Раз все одно хвороби не оминути, тож побути на протязі — це тепер дрібниця.  

Потім я вимила стіл, за ним — книжкові полиці, які щільно стояли в кілька рядів. Так, мені потрібна Саміра. Як за помахом чарівної палички, вона опинилася у дверному проході. 

— Ти чого? — вона витріщила на мене очі. — Перед смертю вирішила прибратися?  

— Пилосось, — мій погляд впав на килим незрозумілого кольору.  

— Хм? — Саміра підняла брову, не розуміючи, чого я хочу.  

— Ти ж відьма, у вас там мають бути якісь побутові заклинання, — я ще раз тицьнула поглядом в підлогу, — прибери тут, будь ласка.

— А, так би відразу й сказала, — вона знизала плечима і змахнула пальцем, — а то розкидаєшся усілякими дивними словами. Що таке «пилес...»?

— Пилососити?  

— Ага, що це?  

— Пізніше поясню, — махнувши рукою, я сіла навпочіпки і провела пальцем по, як виявилось, червоному килиму. — Прекрасно. Ти працюєш зараз?

— Та ні. Все ж зіпхнули на тебе.

— Супер, йдемо, — схопила пальто і вийшла з кабінету: сьогодні мені начхати на все, зараз тільки зайду до Гароола.  

Пробігшись до його кабінету, без стуку відчинила двері й просунула голову. Василіск підвів очі і здивовано витріщився на мене.

— Жива?

— Але не присутня.

— Ага, — він кивнув, — іди, відсвяткуй життя.

— Або початок смерті, — буркнувши це, я схопила Саміру, що стояла поруч, і ми побігли на вихід.

Оскільки до мого будинку було пів години пішки й без поспіху, а до Саміриного треба мчати цілу годину каретою, ми вирішили, що доцільніше буде посидіти в мене. Ми забігли на п’ятий поверх і зайшли до невеликої квартирки. Швидко знявши верхній одяг в передпокої, я пішла на кухню за кухликами. Так, уявіть, навіть банальних склянок в мене не було, не те що келихів!

— Що взяла?

Саміра без зайвих слів простягла мені якусь позолочену пляшку.

Я скептично підняла брову: мовляв, вона впевнена, що ми можемо собі дозволити пити такий дорогий алкоголь?  

— Все нормально, — відмахнувшися, вона всілася на моєму ліжку, що було майже в кухні, — це татко мене з початком роботи привітав, так що можна спокійно пити.  

Та мені все одно, що там, головне, щоб алкоголь. З того моменту, як потрапила сюди, не пила, але думаю, що зараз варто.  

— Миро! — вона все-таки не витримала. — Що трапилося? Чому ти жива? Хіба тебе не на страту вели?  

— Краще б це було так, — сьорбнула міцного напою з надколотого кухля і швидко закусила шматочком яблука, — бо зараз я в повній дупі.

— Ну ііііі? — Саміра приготувалась до цікавої історії: згребла мою подушку і розмістилась на ліжку зручніше.  

— Коротше, король, здається, збожеволів!

— Що? — її очі вмить округлилися.

— Уяви: у нього є найкращі автори всієї імперії, а прочитавши пару сторінок мого «шедевру», він вирішив, що я повинна писати його мемуари.

— Той роман про кронпринца та його радницю? — експертно уточнила відьма.

— Ні, той, що про ректора-дракона і студентку, — впершись ліктями в коліна я поклала голову на долоні.

— Той? Так там ще сирий варіант, — слушно зауважила вона, — ти маєш показати йому про радницю і принца.  

— Не в цьому справа, — я втомлено похитала головою. — Ти мене чула? Я. Буду. Писати. Його. Мемуари.

— Ну то й що? Ну, напишеш, ну не сподобається йому, ну не вб’є ж він тебе! 

— Саме так! — я вдарила рукою по ліжку. — Він мене приб’є! Я ж ні чорта не знаю про нього чи тутешню політику, що вже казати про історію...

— Жах. — вона вже знала, що я з іншого світу, так що розуміла, в якій я халепі. — Але можна ж почитати різні збірки або фоліанти.  

— У тому й проблема, що інформації про нинішнього короля немає. Я вже встигла перевірити, коли йшла від нього. А він хоче план роботи вже завтра.  

Хвилин зо п’ять ми мовчки сиділи і дивилися в одну точку. Я горювала через свою гірку долю, а Саміра не знаю чого мовчала — зазвичай їй важко стулити рота.

— План!— вона підняла вказівний палець вгору. — П’ємо, набираємось сміливості та йдемо розпитувати місцевих про звершення короля: може, якийсь план і складеш.  

— Ага, тільки для цього мені потрібно бути якраз тверезою, — я прилягла поряд з нею на ліжко. — Слухай, подруго, а ти мені не допоможеш?