Бульварне чтиво

ГЛАВА 2

У їдальні стало тихіше, настільки, що можна було почути чиїсь ахи і зітхання. Ось вони — відділ міжнародної комунікації. І ось, тридцять три богатирі, та все велетні вродливі, добрі лицарі сміливі, йдуть дозором по землі з Чорномором на чолі. Але краще з останнім не зустрічатися — він у них суворий. Якщо коротко, то це найкращі з найкращих. Кожен є представником якоїсь іншої країни, який одночасно є послом, але також перебуває на службі у нас у палаці. Я досі не розібралася, як працює ця система, але проти красенів нічого не маю.

— Халіііід… — Саміра томно простягла його ім'я і мрійливо дивилася вслід накачаному дроу, що віддалявся в одних вільних полотняних штанах. Досить-таки відкритий одяг, враховуючи холодний місцевий клімат. Хоча, може бути, він із тренування?

Поруч із ним стоїть інкуб, який, навпаки, весь одягнений у темний щільний одяг, а те, що його обличчя закрите вуаллю, мені потім пояснили: якщо поглянеш у його очі, то… коротше, прям там почнеш роздягатися і не тільки. Тому, заради миру у всьому світі, він, як жалобна дама, ходить під вуаллю, і слава богу! Сподіваюся, його здібності стосуються тільки жінок, треба буде уточнити цей момент.

— Який він сьогодні красень… — Морена зітхнула і простежила за Алльвіром. Він був нащадком фей. Ніжно-блакитне волосся робило його білу шкіру ще блідішою, а його очі того ж кольору нагадували легкий заспокійливий бриз. Що вже говорити про його сліпучу усмішку!

Коротше, всіх і не перерахувати, але мій улюбленець — це, як не соромно визнавати, дядько Чорномор. Так, так, грішна. Каюсь. Але коли він увійде в ці двері, обведе крижаним синім поглядом весь зал, так, що навіть шепоту не буде чути, і впевненою ходою попрямує за своїм незмінним холодним чаєм, я знатиму, що не дарма прожила цей день.

— Миро! — У цій гробовій тиші моє ім'я прозвучало як гуркіт грому. Ну, не моє ім'я, а лише скорочення. Я вже сумую за тим, як мене всі звали Мирославою. Ой, не проте думаю.

Я швидко схопилася з місця і побачила палаючий погляд василіска. Так і до перевороту недалеко. Чорт, чому саме зараз?

— Ти ЩО мені далаааа? — Він почав розмахувати паперами в руках.

Прошмигнувши між столами, я взяла документи й вчиталася в рядки. Божечки… Тільки не це!

— Мені дуже-дуже шкода… — я пропищала і притиснула папери до себе, щоб це позорище більше ніхто не прочитав.

— Шкода тобі? Як думаєш, наскільки мені шкода, якщо я подав ці документи королю? — прошипів він, та поклав свою долоню мені на плече і злегка стиснув. — Швидко звалила додому за потрібними документами, і щоб більше цього бульварного чтива я не бачив…

— Але там хуртовина, — пискнула я й підняла голову, але швидко опустила. — Все зроблю.

— Щоб була тут до того, як я дорахую до п'яти. — Він відпустив мене й почав загинати пальці. — Один.

Я кулею кинулася з їдальні й полетіла до виходу, забувши про верхній одяг. Ось дурепа! У тебе що, зовсім мізків немає? Я бігла по засніжених вулицях, не звертаючи уваги на перехожих, які, дивлячись на мене, крутили пальцем біля скроні.

Дати своєму начальнику похабний роман за моїм авторством — це ще треба було здогадатися!

Швидко залетівши додому, я склала всі НЕПОТРІБНІ папери в останній ящик столу. Переклади заштовхала в іншу сумку й тепер ще швидше побігла назад. Ковтаючи ротом крижане повітря, я відчувала, що зробила величезну помилку. Але вже було пізно.

***

— Дев’ятсот сорок чотири, — завершив Гароол, мій начальник, коли я забігла до нього в кабінет без стуку. — Я сказав, що рахував до п'яти.

— Вибачте, прошу, благаю, заради всього святого… — хриплячи, я підійшла до його столу і почала викладати правильні папери.

— Не кажи мені, що ти послав чоловіку в хуртовину бігти додому ще й без одягу! — Я підстрибнула і озирнулася назад, де, виявляється, за дверима стояв один із НИХ. Шкода, що погано розглянула, хто саме!

— Я не просив її бігати голяка вулицею, — скривився начальник і оглянув мене з ніг до голови. — Можна запитати?

— Угу, — я кивнула і стиснула руки в замок.

— Ти що, зовсім божевільна?

— Місцями, — я видихнула й підняла очі. — Вибачте, будь ласка, випадково вранці взяла не ті папери, а після приходу на роботу не встигла перевірити. Більше такого не повториться, обіцяю!

Він лише похитав головою й почав розглядати те, що я принесла. А раніше він не міг так зробити? Чого не переглянув папери перед тим, як нести їх королю? Ось глянув би він разочок на них…

— Є що додати? — Він запитливо підняв брову й подивився на мене.

— Ні… — я здивовано дивилася на нього. Він що, читає думки?

— А чого тоді пихкаєш як дракон?

— Змерзла, — на підтвердження шморгнула носом, чим викликала у начальства гримасу невдоволення.

Через п'ять хвилин його перевірки він простягнув частину паперів мені за спину.

— Ось що ти просив. — Хтось відірвався від стіни біля входу й порівнявся зі мною. А так це вампір, і, здається, я помилилася, він не з НИХ.

— Більше не варто припускатися таких помилок, — холодним тоном вимовив він. — Дівчино.

— Такого більше ніколи не повториться, — я не наважилася глянути йому в очі, але лише залилася фарбою.

— До речі, король хоче бачити того, хто є творцем того шедевру.

— Ви теж про це знаєте? — Мої очі округлилися, а серце зовсім пішло в п’яти.

Він лише посміхнувся і кивнув, щоб я йшла за ним. Покірно підкорившись, я пішла за ним, коли почула від шефа:

— Шкода, а такий хороший співробітник був… — Звичайно, хороший, я всі мови розумію! Не знаю як, але, коли опинилась у цьому світі, мене, мабуть, перепрошили. Мені здається, що говорю на одному, але варто подумати про те, що хочу говорити з вампіром єхейською, то легко переключуся, навіть не помітивши цього. Не можна таку цінну мене втрачати!

— Прошу вибачення, пане…

— Нокс.

— Пане Нокс, — якщо вже й так біди не обминути, то хоч поцікавлюся, — а навіщо я королю?