ВОНИ

ГЛАВА 1

Так. Переклад з єхейської, транскрипцію теж взяла, плюс аркуші з оригіналом палуаронською та закінчений переклад майбутнього дуалінського договору, який має зрозуміти інша сторона. Начебто все? Ах так, шапку забула.

До того як закрити двері, я швидко повернулася і, схопивши шапку, ще сьорбнула теплої кави, яка не встигла охолонути до кінця. Робота у палаці не мед, але й за це спасибі.

Я закоцюбла від холоду, як тільки вийшла в снігову хуртовину. Щільніше притиснувши сумку з паперами, швидко побігла у бік високих воріт. Щоб хоч якось відволіктися, вирішила поринути в думки, через що ще більше засумувала. Як так сталося? Боженька, в чому я завинила? Звичайно, я розумію, що не раз просила про це, але ж не ТАК!

– Пропуск, – постовий глянув на мою картку і відкрив вхід. Швидко забігши всередину робочого приміщення, я почала розплутувати шарф, який дотягла до носа, і намагалася розліпити засніжені вії. А могла б зараз працювати десь у міністерстві закордонних справ. Ну як десь, у себе в країні!

– Миро, я думала, ти не дійдеш, а залишишся десь під кучугурою, – на плече впала рука моєї новонабутої подруги.

– Краще б я там і залишилася, – я озирнулася на неї й посміхнулася. – Змерзла?

– Так помітно? – Вона поморщила ніс і почала розстібати пальто.

– У тебе вуха під колір волосся.

– Та щоб його...

Вона почала розтирати вуха руками, і ми попрямували сходами на наш четвертий поверх. Ведучи неспішну розмову про те, як вона варила суп, який від неї втік у вікно (відростив ноги й утік), і про те, хто цього разу нам з місцевих красенів приснився, ми прибули до місця призначення. Я сунула шапку в кишеню і почала ритися в сумці, шукаючи ключі від кабінету. Куди ж вони поділися?

– Довго стоятимете в коридорі? Робочий день розпочався ще п'ять хвилин тому!

– Я побігла, – Саміра шепнула мені це на вухо, сором'язливо підібравши хвіст, і втекла в іншу частину коридору, подалі від злого начальника.

– І вам доброго ранку.

– Миро, ти ж знаєш, як я не люблю запізнення! – Його пронизливі жовті очі з вертикальними зіницями, здавалося, дивилися прямо в душу.

– Прошу вибачення, в кучугуру впала.

– Людиськіссссс... – він роздратовано видихнув і закотив очі. – Переклади де?

– Ось, – я відразу дістала всі папери з сумки й покірно віддала начальству. – Все зробила в найкоротший термін.

– Якби ти не була такою хорошою працівницею, давно б тебе з'їв, – у повсякденній формі сказав він, розглядаючи папери, а в мене коліна затремтіли. Фіг його знає, жартує чи ні. Я ще не розібралася з цим світом.

– Працюватиму й далі, – я намацала ключ в іншій кишені й вставила його у двері. – Я можу йти?

– Так, – він махнув рукою, але раптом гукнув мене: – Коли буде переклад тих скрижалів, що я дав тобі пару днів тому?

– Після того як закінчу з двома королівськими указами, – я швидко згадала, що у мене лежить на столі.

– І скільки це займе часу? – З придихом запитав цей... змій.

– До вечора будуть готові.

– Дуже добре, – він пішов далі коридором лякати всіх інших, а я цього разу спокійно зайшла до кабінету.

Фух. Лише ранок, а я вже втомилася. Відчинивши двері, мимоволі закашлялася, бо знову забула взяти ганчірку, щоб повитирати тут віковий пил. І я не жартую.

Повісивши пальто на гачок за дверима, зробила два-три кроки й уже опинилася біля столу, пройшовши повз, підійшла до вікна й відчинила щільні штори. До мого приходу сюди це був склад старих, непотрібних, запорошених фоліантів нікому не відомою мовою, а тепер сюди впхнули стіл і стілець – і вийшов кабінет!

Апчхі на них! Слово честі, я любила читати книги, перш ніж мене насильно стали змушувати це робити. І тим паче, читала я не такі жанри. Там різні романи про гарячих мафіозі або фентезі про якогось владного демона, знову-таки гарячого, але тут...

Я сіла на стілець і головою вперлася в пильну полицю. Хочу до мами. Мамо... Мої очі мимоволі засльозилися. Вона зникла п'ять місяців тому, якщо рахувати ще й час, що я знаходжусь у цьому світі, то дев'ять. Так ось, перед тим, як я потрапила сюди, вона просто зникла. Вийшла в магазин разом з нашим собакою, щоб купити цукру, якого не вистачало в бісквіт, і пропала. Поліція так і не змогла їх знайти, мало того, вже на четвертий день вони сказали мені не сподіватися ні на що. Теж мені, правоохоронні органи. Пройшло п'ять місяців, я йшла додому з університету (навчаюся на магістра), і, озирнувшись на всі боки, зрозуміла, що йду не своєю вулицею. Невже не туди звернула? Але все виявилося ще гіршим.

Інший світ. Як у книгах, які я любила читати? Звичайно, ні. Тут немає багатого красеня, який закохається у тебе з першого погляду й не захоче відпускати. Я це вже зрозуміла.

– Ти чого це? – Саміра стояла у відчинених дверях. – Щось упустила?

– Ага, свій настрій, – я повернула голову в її бік. – Чого тобі?

– Підемо каву пити? – Вона посміхнулася на всі зуби, а в її зелених очах, у прямому сенсі, блиснув вогник.

– Не хочу, – я знову вперлася в полицю й тяжко зітхнула. – У мене багато роботи.

– Але там будуть ВОНИ, – вона багатозначно виділила це слово, й я не вірячи їй, як бабак, швидко підвела голову.

– ВОНИ?

– Ага!

– Ти чого мовчала... – я швидко схопилася і підбігла до неї, але вона зупинила мене.

– Волосся. Ти не можеш з'явитися в такому вигляді, – спершись на двері, Саміра покручувала ідеальний рудий локон на пальці.

– Я гребінець забула.

Благаюче глянувши на неї, вона швидко зрозуміла й за допомогою магії зав

'язала моє русяве волосся в нехитрий пучок.

– Швидше! – схопила мене за руку. – А то все пропустимо.

Швидко спустившись на перший поверх і пробігши кількома коридорами, ми опинилися в місцевому кафетерії. Велика зала з купою столиків та віконцями для подачі була як ніколи заповнена. Цікаво, чому це? (подумано з сарказмом)