ГЛАВА 1. Вони

Так. Переклад з єхейської, транскрипцію теж взяла, плюс аркуші з оригіналом палуаронською та завершений переклад майбутнього дуалінського договору, який має зрозуміти інша сторона. Начебто все? Ні, шапку забула.

Перш ніж зачинити двері, я швидко повернулася і, схопивши її, сьорбнула кави, яка ще не встигла охолонути остаточно. Робота в палаці не мед, але й за це дякую.

Я закоцюбла від холоду одразу ж, як вийшла в снігову хуртовину. Міцно тримаючи сумку з паперами, швидко побігла у бік високих воріт. На дворі було зимно, темно й неприязно, і, щоб хоч якось відволіктися від цього, поринула в думки, однак засумувала ще більше. Як так сталося? Господи, в чому я завинила? Звісно, розумію, що не раз просила про це, але ж не так!

— Перепустка, — постовий глянув на мою картку і відкрив вхід.

Швидко забігши всередину робочого приміщення, почала розплутувати шарф, що був насунутий аж до носа, одночасно намагаючись розліпити засніжені вії. А могла б зараз працювати десь у Міністерстві закордонних справ. Ну як десь, у себе в країні!

— Миро, я вже припускала, що ти не дійдеш, а застрягнеш десь у кучугурі, — на моє плече лягла рука моєї новонабутої подруги.

— Краще б я там і залишилася, — озирнулася на неї й посміхнулася, — змерзла?

— Так помітно? — вона зморщила ніс і почала розстібати пальто.

— У тебе вуха під колір волосся.

— От дідько….

Вона почала розтирати вуха руками, і ми попрямували сходами на наш четвертий поверх. Ведучи неспішну розмову про те, як вона варила суп, який від неї втік у вікно (відростив ноги й утік), і про те, хто цього разу нам з місцевих крашів приснився, ми прибули до місця призначення. Я запхала шапку в кишеню і почала нишпорити в сумці, шукаючи ключі від кабінету. Куди ж вони поділися?

— Довго стоятимете в коридорі? Робочий день розпочався ще п’ять хвилин тому!

— Я побігла, — прошепотівши мені на вухо, Саміра втекла в іншу частину коридору, подалі від злого начальника.

— І Вам доброго ранку.

— Миро, ти ж знаєш, як я не люблю запізнення! — його пронизливі жовті очі з вертикальними зіницями, здавалося, зазирали прямо в душу.

— Перепрошую… в кучугурах зашпорталася.

— Людиськіссссс... — він роздратовано видихнув і закотив очі, — переклади де?

— Ось, — я швиденько дістала папери з сумки й покірно віддала начальству, — все зробила в найкоротший термін.

— Якби ти не була такою вправною працівницею, давно б тебе з’їв, — буденно сказав він, роздивляючись папери, а в мене аж похололо всередині. Бозна, жартує чи ні. Ще не розібралася з цим світом.

— Працюватиму й далі, — я намацала ключ в іншій кишені й встромила його в отвір замка. — Я можу йти?

— Так, — він махнув рукою, але раптом гукнув мене. — Коли буде переклад тих скрижалів, що я дав тобі пару днів тому?

— Одразу ж, як закінчу роботу з двома королівськими указами, — я швидко згадала, що у мене лежить на столі.

— І скільки це займе часу? — з придихом запитав цей... змій.

— До вечора будуть готові.

— Дуже добре, — він пішов далі коридором лякати всіх інших, а я цього разу спокійно зайшла до кабінету.

Фух. Лише ранок, а вже втомилася. В приміщенні мимоволі закашлялася, бо знову забула взяти ганчірку, щоб повитирати тут столітній пил. Якщо що — про вік пилюки я зараз не жартую.

Повісивши пальто на гачок за дверима, зробила два кроки до столу, пройшла повз нього до вікна й відсунула щільні штори. Раніше тут був склад старих, непотрібних, запорошених фоліантів нікому не відомою мовою, а тепер сюди запхали стіл і стілець — і вийшов кабінет!

Апчхи на них! Слово честі, я любила читати книги, перш ніж мене стали змушувати це робити. Більше того, мене вабили зовсім інші жанри: романи про гарячих мафіозі або фентезі про якогось владного демона, любовні історії, а не оце все...

Я втомлено опустилась на стілець і притулила голову до притрушеної пилом полиці. Хочу до мами. Мамо... Мимоволі в моїх очах з’явилися сльози. Вона зникла п’ять місяців тому, а якщо рахувати час, як я потрапила до цього світу — то дев’ять. Напередодні вона просто зникла: разом з нашим собакою вийшла в магазин по цукор для бісквіту — і пропала. Поліція так і не змогла їх знайти, більш того, вже на четвертий день мені сказали не марнувати час й облишити надію. Теж мені, правоохоронні органи.

Минуло п’ять місяців, я поверталась додому з університету (навчаюся на магістра), й огледівшись, раптом зрозуміла, що йду не своєю вулицею. Невже не туди звернула? Але все виявилося значно гіршим.

Інший світ. Як у книжках, які я любила читати? Звісно, ні. Тут немає багатого красеня, який закохається у тебе з першого погляду й не захоче відпускати. Я це вже зрозуміла.

— Ти чого це? — Саміра стояла у відчинених дверях. — Щось загубила?

— Ага, свій настрій, — я повернула голову в її бік. — Ти щось хотіла?

— Йдемо на каву? — вона широко посміхнулася, а в її зелених очах, у прямому сенсі, блиснув вогник.