Глава 8

- Думки твої, - каже Дівчина-Луна, - Зайві. Прибрати потрібно.

- Що значить зайві? - питає Яра. - Кому зайві? Куди прибрати?

Знає, що робить, хитрованка маленька. Коли починає так казати, всі  дорослі зітхають, та по своїм справам йдуть. Але гостя і оком не сіпнула. А продовжує спокійно.

-  Про екзамен як думала?

Замовкла господарка. Згадує. Так вона хвилювалася через той екзамен. Ночі не спала. Вчила. Стільки сил на переживання витратила. Сил? Про це Дівчина-Луна каже? 

- Чого боялася? - не зупиняється гостя.

- Ну, що не здам.

- Не вчила?

- Та вчила я, вчила. Але раптом забуду. Білет складний витягну. Не зможу правильно сказати?

- Бачиш, як ти думаєш? - питає Дівчина-Луна. - Тільки погані варіанти в тебе є.

- А які ще?  -  розсердилась Яра.

- Покажу зараз. Витягнула ти квиток. Поганий. Знаєш не все. Думай про те, що знаєш. Згадуй. Кажи про те, що знаєш. Не мовчи. 

- А якщо я в завданні формулу не згадаю? - Яра вже зацікавилася, не сердиться.

- Якщо зовсім нічого не знаєш, то навіщо думати про це? - питає Дівчина-Луна.

- Ну так завдання ж, - пояснює господарка.

- А від того, що ти будеш про це думати, згадаєш? 

- Навряд чи, - зітхає Яра.

- Тоді навіщо думати про це? - знов питає Дівчина-Луна. - Якщо не згадаєш та не знаєш. 

- Дивно так ти кажеш, - дивується хвора.

- Що тут дивного? - питає Дівчина-Луна. - Дивно думати про ніщо. Навіщо про нього думати? Воно не підкаже.

Уявила собі Яра таку картину. Приходить вона. Тягне білет. Задача під питанням, бо формулу наче пам'ятає. Перше питання знає, друге - зовсім ні.

- Про друге, значить, забуваємо, - під носа собі мурмоче дівчина. - Зовсім забуваємо. Не думаємо про нього взагалі. А про перше пишем. Згадуємо, та ще пишемо. Воно піде в голову, якщо знаю, та вчила.А задача? Спробую вирішити. Зможу - ну то добре. Ні -  що поробиш?

- Розумієш? - каже Дівчина-Луна. - Як воно так?

- А похвилюватися? - вже з посмішкою каже Яра. - А розповісти всім, що екзамен складний? А попереживати, що батьки без чогось залишать за погано зданий екзамен? 

- А якщо будеш переживати, здаси краще? - питає гостя.

-Є-є-є... ні.

- От тобі і думки зайві, - спокійно каже гостя. - от тобі і сили де поділися. 

- Ой, все, - зітхнула Яра. - Знову мій світ поламаний.  Чи то можна так?

- А ти спробуй. Потім розповіси. - і Дівчина-Луна наче у вікно вилетіла. 

- А я думала, погано було, коли мене По кликали. - сказала Яра порожній кімнаті.

                                                                                                           Коли таке було, щоб годованець з домовиком розмовляв? Але ж стоять. Один на одного не дуже то й дивляться, але і не розходяться.

- Не подобається вона мені, - каже годованець.

Хатній дух головою хитає - і йому  не подобається.

- Дивись за нею, - наказує Меланій. - мене клич.

- А я все ж  до Вищіх піду. Спитаю. Чи бачили таку? І хто вона?

- Наша вона, - розтулив рота домовий. - Тільки не зі світу нашого.

- Якщо просто через Перехрестя пройшла - то нічого. А от звідки пройшла? Зрозумів ти, Омельяне. Кликай.

І пішов кроком неспішним. Все одно в хаті сьогодні нічого майже робити не буде. Зробив, а інше завтра.

Не дарма кажуть - хто шукає, той знайде. Прийшов годованець, а на подвір'її в нього - Вищі. Аж троє. Ті самі. Привітався чемно. Каже:

- Що в наші краї привело?

- Подивитися на тебе, - каже старий Вищій.

- А що на мене дивитися? - питає Меланій. - Годованець, як годованець. 

- По місту вільно пересуваєшся. На відміну від інших таких, як ти.

- Розумом користуватися потрібно, - відповідає Меланій. - Та дозвілами. Не вашими. Від господаря. Я прохаю - він робить. Бо грошики та вдачу несу.

Скривив обличчя Вищій. Не люблять вони створінь людських. А чи ми вас любимо, спитали? Отож.

- А ви дівчину дивну бачили? - питає годованець.

- Дивну дівчину? Чому дивну? - питає ще один Вищій.

- Наша вона. Але до якого роду належить- не зрозуміло. Перехрестя пройшла. Так я думаю. А знає про нього точно.

- Ну раз пройшла, то звісно, знає, - каже старий Вищій. - А ти чого так думаєш?

- Відчуваю. Слід ще є. Але давній. Зникає вже. 

- Де ти її бачив? 

- На вулиці. Дім там такий є. З каштаном великим. Потрійним.

- Знаю, - дивується найстарший, - Але ж це далеко. Ти що там робив?

- По справах йшов, - майже огризнувся Меланій. - Не про те питаєте. 

- Розкажи про дівчину.

- Красива, - каже. - З довгим білим волоссям. А очі блакитні. Як хоче, то сяє вона. І голос приємний. 

Задумалися. Та й правда. Якби не місто - хто завгодно міг бути. Але тут...

- Як вона тобі здалася? Безпечна?

- Поки її не чіпаєш, - каже годованець.

- Пошукаємо. А ти, як щось будеш знати, також кажи.

Вклонився Меланій, та до хати пішов. Ще через них роботу відкладати.

- Чи придумав, щоб питаннь йому не задавали? - каже другий Вищій. - Чи справді дивна дівчина є?

- Коли б була, ми б знали, - заперечив старший. - Якщо вона є, така незвичайна, то чому всі мовчать?

- Є в мене думка, як так може бути, - важко вимовив третій Вищій. - Але поки не будемо знати, мовчатиму. 

Вона йшла по місту, та сміялася. І ніхто цього не бачив. Бачили інше. 

Погрожувати їй надумав. Не того польоту пташечка. Але нехай живе. Відвадити тільки від цього місця потрібно. Зупинилася. І посміхатися перестала. Було тут щось. Незрозуміле. Дивне. Наче простирадло над містом. Ніколи такого не бачила. Але їй загрози немає. Бо піти зможе. Хоч через Перехрестя, хоч просто так. Це вже не раніше, тепер дозволу питати ні в кого не стане.

Тільки десь думка билася. Як гарно було тоді. Коли були ті хвилини. Тепла хвиля. Сонце. Обрій. Вітер в обличчя. Не її. Але допомогало.