Глава 7

А роки йдуть. Вже вийшла за коваля Дарина, тихе весілля відгуляли, не в перший же раз. Зарина обручилася з сином коваля, на наступне літо також побратися хотять. Тільки Зоряна сама по собі. Ходить. Вчиться. З тонкими істотами спілкується. В місті на неї вже погляди підозрілі кидають. Але вона розумна. Жодного разу на вулиці не попалася. Хоча ходить. Часто. Іноді кожну ніч. Про женихів і мови немає. Хто подивиться, то й все. Сватів не засилають.
Вже й коваль натякати почав, що порчена якась дитина. Дарина йому і сказала:
- Народжені з одного лона, одна за одною. Якщо Зоряна порчена, то і твій син з такою ж оженитися хоче. Одна мати, один бітько. Близнюки. 
Замовк коваль, але розуміє жінка - не заспокоїться. І чим далі, тим гірше буде. І що тепер? Вигнати Зоряну? Не буде такого! Але тоді для неї з Зоряною погано може бути.
Порадилася б з  Савою, але не приходить він. З тих пір і не було. Наче то прощання тоді відбулося. Тільки кругляшки домовим передавав. 
Думає Дарина про гроші. За цей час  їх накопичилося - ще один замок побудувати можна. Але не знає ніхто. Навіть Зарина. Тільки Зоряна знає. Але вона буде мовчати.
"Віддати їй її долю." - думає жінка. - "Нехай в краї далекі їде. Може, там щастя знайде"
Ніч місячна, знов молодик. Але Дарині не спиться. Все думки думає. Зараз і на двір особливо не вийдеш. Заміжня вона тепер. Що чоловіку скаже, куди пішла? Може, тому Сава і не приходить. Знає, що не зможе вона. 
Так ніч і минає. 
А вдень Зоряна до неї підійшла. По справах наче. А в самої очі сяють, наче звістку гарну прислали. 
- Що, донечко, трапилось щось? - питає Дарина.
- Так, мамо. Час  мій прийшов. Знаю тепер, куди я піду та навіщо. Гроші візьму, але не багато. Сама користуватися будеш.
- Не буду, як я чоловіку поясню, звідки вони?
- Не потрібно тобі нічого пояснювати буде, - Зоряна посміхнулася, наче звістку гарну принесла. 
- Ти сама можеш поїхати куди завгодно. Гроші є. Що робити з ними будеш, якщо не використаєш? В землю зариєш?
- Зарині в спадок передам, - каже жінка.
- А вона їх чоловікові свому віддасть, - сказала Зоряна. - І наче пропали. Мені багато не потрібно. Та і давалися вони тобі. 
- Куди я поїду? - питає Дарина. - Чоловік в мене.
- Чоловік - то не на завжди. Вони короткоживучими задумані, на старість не розраховані. Тому помирають раніше.
- Що ти кажеш таке? - с жахом каже жінка.
- Те, що бачу. Подивись. Тобі сорок, а коваль трішки старший. Він на вигляд вже дідуган. Хворий, буркун, тільки словами все може. І на себе подивися. 
- Навіщо мені таке кажеш? - питає Дарина.
- Щоб готувалась ти. Він піде раніше. В тебе - купа грошей. І чужа ти тут досі. Так і залишишся чужою до кінця. Тому, як змогу матимеш - їдь. Спадок тобі все одно не віддадуть.
- Та й не потрібен він мені, - заперечила жінка.
- Жити знов в степу будеш? - спитала Зоряна. - Вік вже точно не той.
Зітхнула Дарина. Правду донька каже. Доросла вже.
- Не жалкуй. Ти тут гарне життя прожила, - каже Зоряна. - Але, коли пора прийде - йди. Не сумнівайся.
- Ти наче прощаєшся, - схаменулася Дарина.
- Так, мамо. Через день, або два піду. Домовилася з караваном, піду з ними.

Сава працює. Як сто років тому працював, так і ще сто буде. Степ широкий, коні до обрія та назад скачуть. За працею думок не видно. 
Пробігли дітки межівника, того, який женився ажколи. Поздоровкалися. І далі побігли. А Сава стоїть, за обрій дивиться. Не думає. Стоїть просто. 
Тоді Іриней йому сказав:
- Захочеш ще побачитись - приходь, або вісточку йшли. Все потрібне зроблю. Алп пам'ятай. Жінки роду людського довго не живуть. А ти живеш. Будеш більше бачитися - буде більше боліти. 
- Не хочу забувати, - каже Сава.
- Не забудеш. Вже ніколи. Але якщо нагадувати постійно почнеш... Погано буде. 
- То можу прийти?
- Можеш, - твердо каже Вищій. - Допоможу. Коли скажеш. І казати більше нічого не буду. Один раз оце скажу, й все. 
- Це добре. Думати буду.
Так з того часу і нічого не було.  Звістки передавали, подарунками мінялися. Але не бачилися. 
Сава сумував. І знову. Але потім потроху, як попелом притрусило. Немає вже огня, тільки тліє щось. 
Весна пройшла. За нею літо. Є рана, але вже майже затягнулася. Не відчувається. 
Тільки іноді, коли на обрій Сава дивитися, щемкий сум його оповиває. 
Жити тепер з цим степовику. І не поробиш нічого. Життя довге. Всіляке в ньому буває.

І пішла Зоряна. Дивно так пішла.Те, що нікому не сказала, то зрозуміло. Дарина знала, іншим не потрібно було. Але ж не бачив ніхто. Зарина на ринок пішла, а сестра тим часом зникла. Зарина казала, що немов би захворіла, спала, не пам'ятає нічого. Не чула, як Зоряна виходила, не бачила. 
А Зарину в місті знали, то ж,  підтвердили - вона це була, не Зоряна. 
Тільки один старий сказав дивне:
- Там, де родимка була у Зоряни, там у Зарини цяточка світла. Біла-біла, наче шкіра після зими. 
Але його зацькували за слова ці. Не родимка ж. 
Тим і скінчилося. Погорювала Дарина, погорювала, а що поробиш. Зарина вже заміжня. Дітки скоро будуть. Зоряна щастя своє пішла шукати. Чи знайде? Чи повернеться за нею, як обіцяла? 
Коваль зовсім поганий, зрозуміло, що піде скоро. І Дарина тоді піде. Радісно, що не як вітер по степу. Приховані монети душу гріють. Може, буде ще житя у неї?

НАШ ЧАС

Яра хворіла досить довго. Але вже сама. Навіть Омельян всього раз приходив, та такий похмурий, що краще б не було його в гостях. 
І все думала. Про багато що. І про Дівчину-Луну, яка була зовсім не тією, за яку себе видає. Про майбутнє, котре вже було визначене. А ким - не зрозуміло. За те, що із задоволенням би все це забула. Тому що гіркоти багато, а гарного майже не було. І розповісти нікому не можна. А кому можна - тим бажання немає.
От і лежала в ліжку, хворіла. Наче від цього хмара чорна розвіється. 
Не розуміли батьки, що з дитиною їх коїться. Була нормальна дівчина, а тут питання дивні задає, від котрих волосся дибки. А найгірше, відповідей немає.
Але перехворіла. Тиха стала. Наче чекає чогось. 
Омельян прийшов. Набундючений, вовна розчісана. 
Почав їй історію росповідати. Про простір, в якому живуть,  його властивості. За те, що не треба переживати так за світ, він був, є та буде. Не цей, так інший. 
- Не потрібен мені інший, -  хрипким після хвороби голосом говорила Яра. - Мені - мій!
- Ти в цьому світі сто років максимум проживеш, - каже Омельян. - Потім буде життя інше. І світ - другий.
- Так ти кажеш, - заперечує дівчина. - А як буде насправді ніхто не знає.
Пирхнув хатній дух:
-Лююююдиииии. Кажу ж, всі знають. До переходу готовляться. Тільки люди - ні. 
- До переходу через Перехрестя? - питає Яра.
- Ні!, - вже роздратувався домовий. - Перехрестя - для живих. Перехід - для мертвих.
- Давай про це потім, - втомлено каже Яра. - Я зараз не можу.
- Потім, потім, - буркоче Омельян, - ви живете в "потім". Або в "колись". Прийду. Молоко не забудь.
І зник. 

Меланій прийшов, а її немає. Чекав чекав. Не прийшла. Не думав годованець, що засумує через це. Ну, людська дитина. Порушила слово, так чого від цих створінь чекати. Але ж засумував. Навіть коло навколо будинку зробив, і не одне. Може, заблукала? Запізнилася? 
Коли зрозумів, що не прийде, повільно  додому пішов. Ще й обертався - а раптом? Йшов, та дратувався. Лазять по вулицям люди, немає що робити? Знав би, де живе, пішов би хоч на дім подивитися.
Хоча... Меланій згадав, де перший раз дівчину побачив. Темно було, навряд чи від дому свого далеко відходила. І почимчикував по пом'яті.