Глава 6

                                                                            КОЛИСЬ.

     Знала Дарина, що є в місті істоти дивні. Але досі не бачила. Мало їх, не часто людям на очі потрапляють. А тут - стукає хтось вночі. Налякалася, але вийшла подивитися. Домовий. Товстенький такий, вгодований. Рукою помахав - до мене йди, в тінь. Щоб не здавалося - з повітрям розмовляєш. Підійшла. Поздоровкалась.

- Від Іринея я. І Сави. Домовлятися. З

- Про що домовлятися? - питає Дарина.

- Про зустріч. Сава. Прийти хоче. Питає  - коли?

Задумалася. Сава. Степовик. В місті. Зле йому буде.

- Година у вас буде, - каже домовий. - Вищій так сказав. Він влаштував. Для Сави.

- Як за дітьми ходить малими, - чомусь жінці прикро стало. - Піклується.

- Звісно, - аж здивувався хатній дух. - Він Вищій. Повинен.

- Наши вищі тільки гроші вимагати можуть, - гірко сказала Дарина.

- Дивні. Але цей. Не про них. Коли?

Задумалася жінка, тепер вона заміжня майже, та ще й чужоземка. Вийде вночі - біда буде. 

- Людииии, - презирливо тягне домовий. - Дивні. Кажи -  хочеш?

- Хочу, - рішуче каже Дарина. - Тільки не можу.

- Скажу Іринею. Може, проведе? Коли?

- Як місяць молодик на небо повернеться. Ночі темні будуть.

- Схоче Вищій - вас ніхто не побачить, - каже хатній дух. - Він може. 

- Дякую тобі, - вклонилася Дарина.

- Не заради тебе роблю. Заради Сави. Він степовик. Я домовий. Допомогати потрібно. Один одному. Інкаше як?

Засміялася жінка сміхом нервовим. Як? Брехати своїм. Кривдити своїх. Про чужих вже і мови немає. Лююююдиииии. 

Поки сміялася, зник домовий. Тільки Зоряна виглянула. І знов назад, у хату.  Гарна дівка росте. Як сама Дарина була. І чим скінчилося? Але Зоряна така, а все ж таки інша. Може, доля до неї змилостивиться?

На небо глянула - повня. Навіщо Сава це затіяв? Небезпечно ж. А потім почала згадувати. Як рибку носив. Як свічку дав, коли потрібно було. З близнятами грав. Скаржився та втішав. По слову, як по краплині. Бо не балакучий же. Втомлюється швидко. Був би людиною, знала б Дарина, що сказати собі. Але ж степовик.

- Мамо, - кличе Зоряна. 

- То й що тобі, непосідо? Спати йди, - каже жінка.

- Сказати хочу. Чула все. Думаеш - навіщо? Гадаеш - що хоче?

- Мала ще, про таке казати, - розгнівалась Дарина.

- А ти доросла. Тільки не розумієш. Навіщо? Зарина з сином коваля ходить - навіщо?

Аж дар мови втратила. Матері таке казати. А Зоряна далі продовжує:

- На квіти просто  дивитися можна. Тому, що гарні. Не зловиш вітер, але насолоджуєшся ним. Так і ви з Савою. Різні, але схожі. 

-"Де така розумна взялася?" - думає Дарина. - І чому Зарина не така?

- Не втримаєш мене, - каже донька. - Зарина с тобою залишиться. А я піду. Не моє це. Не для мене.

Дивиться і розуміє - так буде. Сама така була. От тільки не вистачило. Як би не замок, який зруйнували. В країни далекі  б рвалася. За тими знаннями, яких тут немає. Але як сталося.

- Куди ж ти підеш? - питає.

- Не зараз, - каже Зоряна. - А піду... Далеко. Не по тим шляхам, що люди ходять. По таємним тропкам піду. Може, повернуся колись. Тебе забрати. Туди, де буде краще. Якщо знайду це краще. 

Стоїть Дарина. Що сказати - не знає. Для доньки кращої долі кожна мати бажає. Але де ж ту кращу долю взяти?

Осінь йде. Вода холоднішає. Думає Віринея - яка зима буде? Погано, якщо холодна. В муляку закопуватися не дуже бажання є. Бачить - Сава йде. На вітру вовна тремтить. Тепло йому. Несе щось в обох руках. 

До берега підпливла Віринея, рукою маше - вітає. А Сава не може, бо руки зайняті. Гриби несе. Різні. Великі. Навіть мухомор один. Для русалок вони не отруйні. Бо ж не сам гриб куштують, життєву силу його. А у мухомора життєвої сили на три гриба вистачить. Не простий він, ох, не простий.

Бовкнув щось, по черзі дари передає. Взяла декілька Віринея, пірнула. З дівчатами ділитися потрібно. Не все ж їй самій спожити. Потім з трави мухомор взяла. Очі заплющила. Делікатеси заморські.

Поки куштувала, з води ще одна русалка з'явилася. Кругляшків Саві принесла. Багато назбирали. Бо з інших річок русалки допомагали. Ім ненащо, а Саві згодиться.

А степовик у вовну поліз, за мотузку потягнув. Дістав дві мушлі. Голос русалчин. Давала Віринея для кола. 

- Допомогло, - питає у Сави.

- Побачив, - каже степовик. - Потім Іриней прийшов. Питався. Допомогу запропонував.

- У чому допомогу? - цікаво русалці.

- Зустрітися. В місті.

У Віринеї очі круглі стали. Оце так так! Чи було таке взагалі, щоб степовик з жінкою роду людського зустрічався? Може і було, але давно, не пам'ятає вона. Різні світи. Навіщо? Але мовчить про це. Сказала тільки:

- Кругляшки тобі зараз всі віддам. Передаси Дарині. Від русалок. І від мене особисто.

- Дякує, - каже Сава. - Завжди. Сама передати нічого не може.

- Не потрібно, - відмовляється Віринея. - Вона гарна. Але не заради неї. Заради тебе. 

- Знаю. Дякую.

Принесла молода русалка повну долоню кругляшків. В лист загорнули, щоб не втратити. Пішов Сава. Задоволений. Дивиться йому вслід Віринея. Сумно їй. Знає, як це буває. В піснях русалчиних про це співають. Але вибрав Сава. Можна добре слово сказати. Картати - не можна. Своя доля у кожного.

                                                                НАШ ЧАС. 

-"Дивні справи кояться", - думає Іриней. - "Годованець з дитям роду людського розмовляв. Навіщо?"

Згадав  - було вже таке. Давно. Степовик та жінка з людей. Дарина. Головою покачав. Зітхнув. Інколи пережиті віки тяжким грузом на плечі вкладені. Пам'ятати все не завжди гарно. Але забуття - не для Вищіх. Вони на варті світа не тільки цього. Людський світ - як одна з часток помаранця. А скільки їх ще?