Глава 5

                                  КОЛИСЬ
  

Захворіла Дарина. А, може, просто втомилася. Десять років в степу. І все сама. Ну майже. Лежить. Дівчата готують, воду носять. Навчені. Дорослі. Десять років вже. 
Сава прийшов. Сів комком вовняним. Сидить. Потім рибу дістав. Від русалок дар. Всі вже знають, що захворіла Дарина. Посидів. Корінець дістав. Від себе.
Але мовчить. І Дарина мовчить. 
- Дякую тобі, Саво, - нарешті сказала. 
- В місто підеш, - не сказав, ствердив.
- Вимушена. Не можу більше. Приходити буду. 
- Не будеш. Знаю. Далеко. 
Зітхнула Дарина. Прав степовик. Не буде. Не зможе. 
- Через наших переказуй. Домові. Конюшенні. Банні. 
- А вони тобі перекажуть?
- Зможуть. Якщо попрохаю.
- Я буду скучати, - каже Дарина. 
- А я - питати. Ти ж бачиш?
- Бачу. Але не так, як раніше. Гірше.
- А мене бачиш?
- Так. Але гірше. 
- Але все ж таки бачиш.
- Поки що. 
Встав Сава. Вовну пригладив. Вклонився. Наче прощався.
І зник.
Стала Дарина збиратися. Дівчата допомогають. Спочатку необхідне перенести. Потім все інше. 
Все знову починати. Але степ для неї більше не дім. На жаль. 


Як йшли - краще не згадувати. Десятирічки, але втомилися. Дуже. Ночівля у степу. Під відкритим небом. Добре, що тепло. Чумацький шлях над головою. Голос степу. Аромати трав. Прощання.
Вийшли таки до міста. Навіть здалеку відчула Дарина - чуже. Не її. Але куди ж тепер? До воріт дійшли. А там - стража. Документи питає. Які ж в них документи? 
Підійшла Зоряна ближче. Посміхнулась. І пропустила їх охорона. Мовчки. Без слова жодного. 
Зайшли в місто. Дивиться Дарина навкруги. Потім спитала:
- Ти що зробила?
- Посміхнулася, - каже Зоряна. - Ім сподобалось.
"Посміхнулася,  " думає Дарина. - І правда, нічого ж не було"
Зарина мовчить. У бік дивиться. Щось знає? Але все потім. Йдуть вони до коваля. Його Савин домовий підказав. Не відмовить жінці з дітьми. Бо вдовець. У самого троє. А там, як піде.
Прийняв. Поселив. Діти - хлопці. Також задоволені. Життя йде, куди дінешся.

Усім роботу знайшли. Життя і в місті важке. Заробляти потрібно. Не подобаєттся це Зоряні. Вона дитя степу вільного. Стіни - не для неї. Але мовчить. Працює. Питань не задає. Тільки вночі спить тревожно. Інколи йде, коли сни нестерпні сняться. 
Півроку промайнуло. Все наче добре. Саві звістки йшле. Кругляшки передає, Дарина ховає. Не хоче, щоб хтось знав.
Зарина хлопця собі знайшла, з ковалевих. Мабуть, весілля зіграють.
Та й Дарина до цього близька. Коваль до неї чи тільки сватів не заслав. Тож, весіллю бути. 
Тривожить Дарину тільки Зоряна. На хлопців не дивиться. Вчить щось дивне. З місцевими не дуже лагодить. А з невидимим світом - тільки дай. 
Всіх вже знає. 
"Що з нею буде?", - думає Дарина. - "Як допомогти? І чи треба?"
А тут нове горе-лихо. Шукають тих, в кого документів немає. І виправити так швидко неможна. Коваль в цьому не допоможе. Проста людина.
Прийшла стража. Дарина вийшла, Зоряна та Зарина з нею. У Зоряни якісь папірці. Дає стражникам. Подивились Подякували. Пішли.
- Ти де взяла? - питає Дарина.
- Годованець допоміг, - каже Зоряна.
- Який такий годованець? - дивується мати - Хто це?
- Створіння людське, - відповідає донька. - Справедливе. Людина його народжує, він її душу забирає.
- Це справедливість? - жахається Дарина.
- Так. Годованець не прохав, щоб його створювали. А люди зробили. Задля свого ж блага. І він допомогає. Все життя господарь живе гарно. А потім платить.
- Душею? - перепитала Дарина.
- А що в нього ще цінного? - дивується Зоряна. - Для годованця - що?
- Мала ще, людей оцінювати, - обурюється мати.
- Хочу - і оцінюю, - вперто каже Зоряна. - Якщо дурне роблять? Мовчати потрібно?

І сказати немає чого Дарині. По правді мовчати не можна. А скажеш - погано буде. Всім. 
Зоряна з під лоба дивиться. Чекає. Потім сама каже:
- Неправильно цей світ влаштований. Людський світ. Не можна так.
- Ще одна! - сплеснула руками мати. - Не подобається їй світ людський! А сама хто ти є? Згинеш, як тисячі до тебе.
- Я? - і презирливо. - Подивишся.
- Прошу - мовчи. Станеш дорослою зрозумієш. Або ні. Обіцяй!
- Мовчати? Обіцяю. Більше нічого.
Зітхнула Дарина. Ну хоч так. Донька її. Дурна. І розумна. Бо росла серед створінь інших. Бачила. Там все по іншому. Не так, як у людей. Свого поганого вистачає. Але...
Зоряна розвернулась. Наче вихор. Пішла. 

Сумував Сава. Місця собі не знаходив. Помітили це інші. Прийшли до степовика. Навколо сіли. Різні прийшли. Русалки навіть голос свій прислали. Дивна штука. Рідкісна. Від сирен морських дар. Раковина закручена, в річках таких немає. Дві їх повинно бути.В звичайний час звідти голос моря чути. А коли потрібно - голос того, хто каже.
На землю її поклали. Сидять. 
Заспівала раковина. Не співають зазвичай русалки. Вони ж не сирени. Але пісні свої є. 
Голос жіночий з пустки лине. Сава сидить, слухає. Інші сидять. Коло створюють. Підтримати. 
Час зникає. Простір розширюється. Бачить Сава Дарину. Сидить на кухні. Готує. Усміхнена. Виглядає гарно. 
Дівчата поруч бігають. Чистенькі. Нарядні. 
Радіє Сава. Все добре. Заспокоївся. Посміхнувся.
Стихає голос. Тане картина. Побачив. Досить. 
Встав степовик. Всім вклонився. Подякував. 
Раковину підняв - сам віднесе.
І тільки вихрі по степу.

Стихло все. Від русалок звісток немає. Скінчилося? Якби, якби...
Задумався Іриней. Чи можуть ігрунчики через Перехрестя непомітно проходити? Можуть. То пішли? Коли так, то гарно. Та й не знає ніхто, чи вони то були, чи просто дивне коїлося. 
Дивне...
Сказали - сумує степовик Сава за жінкою роду людського. Коло створювали. Давно такого не було. Між людьми та іншими - межа. Та й не бачать люди. Живуть свої короткі життя в нерозумінні. 
Саву шкода. Йому ще років з триста жити. А жінка піде вже скоро в засвіти. Бо вік людський короткий. А степовику потім як? 
Задумався Іриней. Що ще він повинен знати? В кого спитати?
До Сави завітати потрібно. Може, й сьогодні. Так. Не відкладаючи. Сум не чекає. А якщо є рішення - виконувати. Тож, крутнувся Іриней навколо себе. І зник. Тільки повітря у вихорець закрутилося.

Сидить Сава в степу. За конями дивиться. Працює. Гриви розчесані, хвости також. Коні по степу, як вітер мчать. Гарно.
Бачить - Вищій йде. 
Встав Сава, чемно чекає. Не володар над ним Іриней. Не над ким не володар Вищій. Тому з повагою, але в очі сміливо дивиться.
- Доброго дня тобі, Саво, - каже Іриней. - Як коні? Як справи?
Не дарма питає. Вищій - повинен знати. І допомогти, якщо потреба буде.
- Коні? Копито пошкодив Коротконіг. Кульгає. 
- Подивлюся. Може, сон нашлю. А, може, сонливість. Далі як піде. Що ще?
- Межовик,  він цейво, добре все. Але, може, й весілля буде.
- Весілля це добре, - посміхнувся Іриней. - Запросите - завітаю. 
Стоїть Сава, мовчить. А спитати хоче. Рішився.
- То ви через Дарину тут?