Глава 2

                                                                        НАШ ЧАС.

А як було. Йде Микола під деревами, алея темна. Неприємно, але пережити можна. 
- Посиджу тут, почекаю. Нехай налякаються, як слід.
І тут голос чує:
- Хлопчику! - хоч і немов би примерз до лавочки, але розуміє - дивний голос.
- Не лякайся, поганого не зроблю.
Микола очі заплющив, немов би це допоможе, а голос далі веде.
- Я давно тут мешкаю, скучаю за спілкуванням. Може, скажеш мені, хто ти та звати тебе як?
- Згинь, провались нечиста сила, свят свят, - думає Микола.
- В голові в тебе я погано чую, вголос кажи, - улещиває голос. - Та не бійся, не буду я тебе істи. 
Може, й сказав би що Микола, але не може - зв'язки голосові паралізовало йому.
- Шкода, - каже голос, - не хочеш зі мною розмовляти. Розумію. Але ж ти мене навіть не бачив.
- І не хочу бачити, -  звучить у хлопця в голові. - просто йди звідси. Або я зараз візьму та піду. І з заплющеними очима. А там друзі. З усіма не впорається. 
- Ну добре, - чує Микола, - тоді прощавай, - і тільки шелест у кущах, наче уповзяє хтось по траві. 
Сидить хлопець тихесенько, чекає, поки шарудіння скінчиться. Нарешті тихо. 
Відкриває очі - і перед обличчям в нього повний місяць. Рожевого кольору.  І падає Микола на той місяць, і падає, і зупинитись не може...

Подія сколихнула місто. Підліток на кладовищі збожеволів. Допитали інших по десятку разів - а що діти скажуть? Не бачили, не чули нічого.
Батьки своїх дітей ховають, на вулицю ходити - ні-ні. Навіть до школи проводжають. Один батько - і всі діти двора. Так і йдуть. 
Лікарі мовчать. Поліція не знайшла нічого. Жах оповив вулиці. 
Яра сидить дома, не виходить сама, навіть до школи. Дозволили батьки. 
Дивиться у вікно. На дворі майже літо. Страшно
Зашарудилось позаду, аж зі стула скочила. 
Омельян. 
- Молока поставити забула, - шепоче Яра, - вибач, не до того.
- Бачила? 
- Миколу, того хлопця, про нього питаєш?
Пиркає.
- Не про нього.
- Нікого там більше не було, - заперечує Яра. - Ми б почули.
Ще одне пиркання.
- Почули б вони. Лююююдииии. Ще скажи - побачили б. 
- А це що - людина-невидимка? - питає дівчина. 
- Дурне кажеш.
- А ти взагалі нічого не кажеш. Хто це? Ти знаєш?
Мовчить. Дихає. 
- Не з вашого світу істота.
- Прибулець? З іншої планети? 
Жахливий монстр? 
- Мале та дурне. 
- А ти хоч і старший, а пояснити не можеш, - відказала Яра.
- З іншого світу. Не планети. Не монстр. Небезпечний.
- Не монстр? Котик пухнастий? А чому тоді небезпечний?
- Втомився я від тебе. Молоко не забудь.
І зникає.
Яра сидить та думає. Не розуміє. І спитати знов немає в кого.

Біжить-несеться коридором людина. Швидко біжить, наче сталось погане.
- Віталію Борисовичу, хлопчик, - сестричка забігає. - Прийшов до тями, каже істи хоче.

Набігло в палату лікарів - тьма. Стоять, на Миколу дивляться. А той бутерброд жує, компотом запиває. Очима кліпає. Нормальні очі, сіро-блакитні.
- Почуваєш себе як? - нарешті спитав лікар.
- Я голодний. Хочу ще бутерброда.
- Буде тобі бутербродів скільки захочеш. Скажи, а що з тобою сталось?
- З хлопцями посперечались, що я на кладовище піду. Ось, пішов. Земля в пакетику де? Бо не повірять.
- Ти нічого не пам'ятаєш? - обережно спитав інший лікар. Той, який хлопця приймав, хто очі ці скажені бачив.
- Пішов по алеї, землі набрав. Потім присів відпочити. Задрімав, мабуть. А тепер тут. Де я?
- Тобі погано стало, - заюлив лікар. - От тебе в лікарню і привезли.
- Тепер мені добре, - зауважив Микола. - Додому хочу. Бо день вже, батьки хвилюються.
- Зараз зателефонуємо їм. 
- І бутербродів, - нагадав хлопець. - Побільше.
Вийшли спеціалісти за двері.
- Що це було? - питає молодший старшого.
- Твій перший випадок, коли напишеш брехливий діагноз, і нікому про це не росповіси. Бо опинишся після цього в однієї з наших палат. 
Молодий з подивом дивиться. 
- І таке буває?
- Буває. Тому слухай. Ретроградна амнезія на фоні стреса, спричиненого зовнішними обставинами. Прогулявся хлопчик по кладовищу вночі, налякався, забувся. Тепер житиме далі. А про те, що бачив - не згадає. То й накраще.

Виписали Миколу. Хотіли в поліцію викликати - батьки спитали - навіщо? І так у дитини стрес, ще й у відділок йти? 
Телефонували родині всі. Особливо репортери старалися. Але Микола стояв твердо. Пішов. Набрав. Заснув. Більше нічого не було.
Нарешті відстали. Ну було дивне, то й що? 
Яра чекала. Через тиддень прийшла.
Сидить Микола в кімнаті, веселий, пазл збирає.
- Привіт, - каже дівчина.
- Ти остання, - відповідає Микола. - Не цікаво?
- Навпаки, - заперечує Яра. - Дещо знаю.
- Більше, ніж лікарі та поліція?
- Мені домовий сказав, - пошепки, щоб батькі в іншій кімнаті не почули.
- В тебе є домовий? - здивовано питає хлопець.
- Так, Омельян. Сказав, що це небезпечна істота якась.
- Маячня, - відповідає Микола. - Вона весела.
- Весела істота? - перепитує Яра.
- Весела дівчина, - Микола мружиться. - Дівчина-Луна.
- Місяць, - виправляє Яра. - Супутник Землі не луна, правильно казати місяць.
- Сама і кажи, а це Дівчина-Луна, - розсердився хлопець.
- Ім'я то в неї є? 
- Є. Тільки не каже. Придумай сам, сказала. Ось я і придумав - Дівчина-Луна.
- Я твої очі бачила, - нагадала Яра. 
- Ну, спочатку, лячно було.
- Спочатку чого?
- Ми світами мандрували, - замріяно сказав Микола. - Дивні світи, різні. Цікаві. Потім  сказала повертатися. Бо час.
- Ну хоч хтось соціальну відповідальність проявив, - їдко сказала Яра. - Батьки твої ледве з розуму не зійшли.
Микола потупився.
- Ти не бачила. Не зрозумієш.
- Маму твою бачила, батька, мені цього досить. 
- Я так більше не буду.
- А як прийде Дівчина-Луна? - спитала Яра. 
Мовчить Микола.
- Давай так, - пропонує дівчина. - Коли прийде - домовляйся. Щоб і я була. За часом послідкую.
Посміхнувся хлопець. Сподобалось йому.
- От і домовились, - каже. - Тільки більше - нікому.
- Ну звісно, у дурдом я не хочу, - посміхається Яра.