К О Л И С Ь.
Захотіла вона. Замок, як у принцес десь там, далеко. Щоб не гірший за... Посеред степу. І місце вибрала сама. Де ковиль котить хвилі кожну весну-літо. Тут діти будуть бігати, по ковилях. А старші стануть - на місце дивне вона їх поведе. Місце давнє, місце древне, всі про нього знають. І всі мовчать. Бо там... т-сссс. Нікому. Кажуть, ще до потопа там люди жили. В печерах. З духами спілкувалися. Мабуть, святий дух на них сходив.
А замок буде. Місцеві кажуть - не можна будувати. Погане місце. Але яке ж погане, якщо красиво. Якщо думки дивні приходять в голову. А інколи видіння.
Вітер віє, вітер степовий. Волосся розвиває. Кров на пучках вже застигла Сон це, пророчий. Буде замок, будуть діти. І буде біда-лихо.
Тане у ранішньому маренні все.
А замок перед очима стоїть...
Власій.
Ріпу чухає, намагається зрозуміти, що ж пан хоче. Пан хоче замок? Невеликий? Невеликий сенсу немає. Налетить зі степу орда, з землею зрівняє. Потрібно так, щоб відкотилася від стін, та далі пішла.
Та й місце тут для замку... Води немає, дров на зиму немає, нічого немає. І місце дивне поруч. Пан все одно хоче?
Якщо пан хоче, то зробимо.
Кланяється. Задкує. Потім біжить.
Дивні прийдешні. Кажеш - не можна. Кажеш - місце погане. Не чують. Ну тоді не йому казати. Скажуть інші. Невидимі. Ті, що приходять вночі. Ті, що живуть зтоді, зколи люди ще не жили. Свят-свят, захисти.
Вибачитися перед ними. Покласти м'ясо та овочі. Приймуть, може, та чіпати не будуть. Поки будується.
А пан? Не верить мені, то повірить очам своїм.
Або щезне. Скільки їх таких було. Тількі камні по степу розкидані...
Віринея, володарка вод.
Хвоста виставила з води, бавиться. Русалки всі такі - похизуватися телесами горазді. А волосся тільки у воді гарно плине. Кличе до себе степовиків.
Полежала Віринея на воді, та пірнула - до самого дна. Там її дівчата, там тато-водяник. А земні між собою нехай розбираються. Русалкам до цього байдуже. Краще потопити ще хлопця молодого, гарного. Не тому, що злі вони. Так заведено. Дивишся на красу нецьогомирну - заплатиш за це. Бо не можна. Світи кожен сам по собі. Якщо Перехрестя зачіплять - біда буде.
Левко.
Коней з дитинства любив. Так і став конюшеним. А тепер їхати в степи далекі. І коня візьми. А кінь випещений, на сіні не прогодується. Що робити? Пан про це чути не хоче. Йому на нове місце, та з конем. Єх...
Кажуть, буде замок. Кажуть, дружина забажала. А нам з Кліментієм їхати. В зиму. Пане, пане, навіщо жінку слухати, та ще й на сносях?
Бачили на місці замку майбутнього дивні тіні. Схоже, духи предків. Що сказати хотіли? Просто кружляли хороводом. А потім на іскри розпалися, та до неба полетіли. Поганий знак, чи гарний?
Ірже Кліментій страшно. Місце таке є, куди водити його не можна. Кажуть, це входи в інші світи. Людям туди не можна. Та і не бачать нічого вони. А коні бачать. Бояться. Коти бачать. Хвоста задравши, повз проходять. Чи то рівно їм, чи налякані.
Левко дивиться на небо. Чумацький Шлях простерся від обрію. Кажуть люде, це також світ інший. Для героїв. Простим смертним туди не потрапити.
Ірже Кліментій, кличе. Чи голодний, а чи може...
Встав кінь дибки, передніми копитами в повітрі молотить. Небезпечно, але не втихомирити не можна.
- А ну, киш, - кричить Левко у простір. - зараз я вас святою водою!
Тіні кидаються в темряву, а, може, здалось то Левку.
-Давай спати, Клементій.
Тихо, лагідно ірже кінь. Не все одно йому.
-Вівса дам завтра, - обіцяє Левко. - тільки спи. Кути зараз окроплю.
Не бачить Левко, як за спиною в нього тіні збираються. Навіть, якби обернувся, не побачив би. Бо тіні ті не до нашого світу належать.
НАШ ЧАС.

Вона зненавиділа мультфільм про панду з першої ж хвилини. І було через що. Ім'я По та перші дві літери її прізвища - між ними був знак дорівнює. І тепер тільки оце - По! От і зараз чується через вікно бібліотеки:
- По! Пооооооо! Виходь! Чи темні кола під очима хочеш?
Яра посунула від себе книгу. Нічого! Жодного згадування про замок. В цій бібліотеці вона вже перелопатила все. Жалюгідні рештки після радянської фільтрації не мали інформації раніше 1919 року.
Дмитро Романович буде засмучений. Він так сподівався.
- Пооооо! Тебе чекати?
- Я зараз вийду та зроблю тобі пальцевий захват у-сі. Тільки не на пальці! - гримнула у вікно.
І тільки дрібний топіт з двору у відповідь.
Дівчина з каштановим волоссям до плечей закрила книгу, та поправила бретельку бежевого сарафанчика.
Потрібно йти, але чогось так клонить у сон. Вона сіла на стілець, поклала руки на книгу, а на них - голову.
Трішечки. Півгодини. І гуляти.
В кутку стояли дві тіні.
- Спить?
- Спить.
-Клич Макуху.
- Вона сама.
- А ця - замок шукає?
- Замка вже немає.
- Замку немає. Пам'ять є.
- Мовчи. Не можна.
- Мовчу.
Тихо плине дим під стелею - Макуха-Сновидиця повільно лине.
- Людина. Дитина.
- Не дитина.
- Не доросла.
- Не будеш?
- Мушу.
Тягнеться завиток диму до голови дівчини. Обвиває. І немає його.
Щезає і сама Макуха. Як не було.
Дві тіні у кутку розхитуються, наче ковиль під вітром степовим.
- Подивимося?
- Не можна заглядати.
- Не будемо. Коли виходити буде.
-Коли виходити - подивимося.
Дівчина спала, та бачила сон.
Вічний степ під вічним сонцем. Замок. Неправильний. І Перехрестя. Не одна дорога - десятки. Вправо-вліво, згори-в землю, з нікуди в нікуди. Сказала б Яра "транспортна розв'язка на магістралі", але вона - не Яра.
А в центрі - Меч. В ножнах. Простий. Смертоносний. Давній. Давнішій за степ. Давнішій за планету. Тримає вісь.
І кров. Всюди. Стара. А сліди все одно залишилися.
- Не можна, - чує знову. - Нікому. Лихо буде. Лиииишенько.
А кров тепер і на ній. Тепла. Солона. По обличчю та тілу. Тече.
Яра з гучним криком вскинулася над книгою.
-Начиталася, - роздратовано подумала вона. - Тепер всяка гидота уві сні приходить. Все, ви як хочете, а я додому.
Кинула оком в кут - ніби то рухалося там щось. Але нічого. Тільки тіні гойдаються від фіранок.