Глава 1

Захотіла вона. Замок, як у принцес десь там, далеко. Щоб не гірший за... Посеред степу. І месце вибрала сама. Де ковиль котить хвилі кожну весну-літо. Тут діти будуть бігати, по ковилях. А старші стануть - на місце дивне вона їх поведе. Місце давне, місце древне, всі про нього знають. І всі мовчать. Бо там... т-сссс. Нікому. Кажуть, ще до потопа там люди жили. В печерах. З духами спілкувались. Мабуть, святий дух на них сходив. 
А замок буде. Місцеві кажуть - не можна будувати. Погане місце. Але яке ж погане, якщо красиво. Якщо думки дивні приходять в голову. А інколи видіння. 
Вітер віє, вітер степовий. Волосся розвиває. Кров на пучках вже застигла  Сон це, пророчий. Буде замок, будуть діти. І буде біда-лихо. 
Тане у ранішньому маренні все. 
А замок перед очима стоїть...

Власій.

Ріпу чухає, намагається зрозуміти, що ж пан хоче. Пан хоче замок? Невеликий? Невеликий сенсу немає. Налетить по степу орда, із землею зрівняє. Потрібно так, щоб відкотилась від стін, та далі  пішла. 
Та й місце тут для замку... Води немає, дрів на зиму немає, нічого немає. І місце дивне поруч. Пан все одно хоче? 
Якщо пан хоче, то зробимо. 
Кланяється. Задкує. Потім біжить. 
Дивні прийдешні. Кажеш - не можна. Кажеш - місце погане. Не чують. Ну тоді не йому казати. Скажуть інші. Невидимі. Ті, що приходять вночі. Ті, що живуть зтоді, зколи люди ще не жили. Свят-свят, захисти. 
Вибачитись перед ними. Покласти м'ясо та овочі. Приймуть, може, та чіпати не будуть. Поки будується.
А пан? Не верить мені, то повірить очам своїм. 
Або щезне. Скільки їх таких було. Тількі камні по степу розкидані...

Вірінея, володарка вод.

Хвоста виставила з води, бавиться. Русалки всі такі - похизуватися тілесами горазді. А волосся тільки у воді гарно плине. Кличе до себе степових.
Полежала Вірінея на воді, та пірнула - до самого дна. Там її дівчата, там тато-водяник. А земні між собою нехай розбираються. Русалкам до цього байдуже. Краще потопити ще хлопця молодого, гарного. Не тому, що злі вони. Так заведено. Дивишся на красу нецьогомирну - сплатиш за це. Бо неможна. Світи кожен сам по собі. Якщо Перехрестя зачіплять - біда буде.

Левко.

Коней з дитинства любив. Так і став конюшеним. А тепер їхати в степи далекі. І коня візьми. А кінь холений, на сіні не прогодується. Що робити? Пан про це чути не хоче. Йому на нове місце, та з конем. Єх...
Кажуть, буде замок. Кажуть, дружина забажала. А нам з Кліментієм іхати. В зиму. Пане, пане, навіщо жінку слухати, та ще й на сносях? 
Бачили на місці замку майбутнього дивні тіні. Схоже, духи предків. Що сказати хотіли? Просто кружляли хороводом. А потім на іскри розпалися, та до неба полетіли. Поганий знак, чи гарний?
Ірже Кліментій страшно. Місце таке є, куди водити його не можна. Кажуть, це входи в інші світи. Людям туди не можна. Та і не бачать нічого вони. А коні бачать. Бояться. Коти бачать. Хвоста задравши, повз проходять. Чи то рівно їм, чи налякані. 
Левко дивиться на небо. Чумацький Шлях простерся від обрію. Кажуть люде, це також світ інший. Для героїв. Простим смертним туди не потрапити.
Ірже Кліментій, кличе. Чи голодний, а чи може...
Встав кінь дибки, передніми копитами в повітрі молотить. Небезпечно, але не втихомирити неможна.
- А ну, киш, - кричить Левко у простір. - зараз я вас святою водою! 
Тіні кидаються в темряву, а, може, здалось то Левку. 
-Давай спати, Клементій. 
Тихо лагідно ірже кінь. Не все одно йому.
-Вівса дам завтра, - обіцяє Левко. - тільки спи. Кути зараз окроплю.
Не бачить Левко, як за спиною в нього тіні збираються. Навіть, якби обернувся, не побачив би. Бо тіні ті не до нашого світу належать.

                                   НАШ ЧАС.

Вона зненавиділа мультфільм про панду з першої ж хвилини. І було через що. Ім'я По та перші дві літери її прізвища - між ними був знак дорівнює. І тепер тількі оце - По! От і зараз чується через вікно бібліотеки:
- По! Пооооооо! Виходь! Чи темні кола під очами хочеш? 
Яра посунула від себе книгу. Нічого! Жодного згадування про замок. В цій бібліотеці вона вже перелопатила все. Жалюгідні решти післярадянської фільтрації не мали інформації раніше 1919 року. 
Дмитро Романович буде росстроений. Він так сподівався. 
- Пооооо! Тебе чекати? 
- Я зараз вийду та зроблю тобі пальцевий захват усі. Тільки не на пальці! - гримнула у вікно. 
І тільки дрібний топіт з двору у відповідь.
Дівчина з  каштановим волоссям до плеч закрила книгу, та поправила бретельку ніжно рожевого сарафанчика. 
Потрібно йти, але шось так клонить у сон. Вона сіла на стілець, поклала руки на книгу, а на них - голову.
Трішечки. Півгодинкі. І гуляти.
В кутку стояли дві тіні.
- Спить?
- Спить.
-Клич Макуху.
- Вона сама. 
- А ця - замок шукає?
- Замка вже немає.
- Замку немає. Пам'ять є.
- Мовчи. Неможна.
- Мовчу.
Тихо плине дим під стелею - Макуха- Сновидиця повільно лине.
-Людина. Дитина.
- Не дитина.
- Не доросла. 
- Не будеш?
- Мушу.
Тягнеться завиток диму до голови дівчини. Обвиває. І немає його.
І щезає сама Макуха. Як не було.
Дві тіні у кутку розхитуються, наче ковиль під вітром степовим. 
- Подивимось?
- Не можна заглядати.
- Не будемо. Коли виходити буде.
-Коли виходити - подивимось.
Дівчина спала та бачила сон.
Вічний степ під вічним сонцем. Замок. Неправильний. І Перехрестя. Не одна дорога - десятки. Вправо-вліво, згори-в землю, з нікуди в нікуди. Сказала б Яра "транспортна розв'язка на магістралі", але вона -  не Яра.
А в центрі - меч. В ножнах. Простий. Смертоносний. Давній. Давнішій за степ. Давнішій за планету. Тримає вісь. 
І кров. Всюди. Стара. А сліди все одно залишились. 
- Неможна, - чує знову. - Нікому. Лихо буде. Лиииишенько. 
І кров тепер і на неї. Тепла. Солона. По обличчю та тілу. Тече.
Яра з гучним криком вскинулась над книгою.
-Начиталась, - роздратовано подумала вона. - Тепер всяка гидота уві сні приходить. Все, ви як хочете, а я додому.
Кинула оком  в кут - нібито примарилось там щось. Але нічого. Тільки тіні гойдаються від фіранок.