Опанування містичними мистецтвами

Наявність у нашій скромній компанії деякого стороннього предмету у вигляди кристалу Корондару не давало нормально спати ночами. І що найбільш прикро, не давало у прямому сенсі слова. Після того як Оракул насильно всучив Джоанні цей небажаний подарунок, ми вирішили тихенько начхати на те що відбувається і жити нормальним студентським життям, зробивши вигляд, що все як звичайно. Але не тут-то було! Кожну ніч всім нам снилися моторошні кошмари, пов’язані з необхідністю змиритися зі своєю долею і перетворитися за допомогою кристалу у воїтелів. Точно ніхто не знав, але всі були впевнені, що це все витівки братства і це напрягало ще більше. В кінці кінців на одному із засідань було вирішено все ж таки спробувати перетворитися та потренуватися. Так що в один прекрасний вечір ми відправились до Джо, яка жила у приватному секторі поблизу невеликої річки і моста, що з’єднував протилежні береги. Купатися було вже холодно, особливо ввечері, так що випадкових свідків можна було не остерігатися. Та і місце для купання було не найзручніше – з високого кам’яного трампліну ризикували стрибати тільки що чокнуті, а от для магів-початківців кращого місця було не знайти. Проблема крилася в іншому. Джо поняття не мала про те, як активувати кристал.

– Може там кнопчка є яка-небудь? – припустила Енджи, – чи маленький відкриваючийся екран з менюшкою для воїтелів?

– Ага, – зареготав Джастін, – посібник по використанню кристалу Корондару для чайників. Хочете перетворитися, натисніть кнопку один, відкрити портал – кнопку два, подзвонити Оракулу і розповісти все що ви про нього думаєте – кнопку три.

– Ні, абсолютно серйозно відповіла Джоанна, – я його з усіх сторін оглянула не раз, нічого там немає.

– Шкода, – засмучено зітхнув хлопець. – Я б скористався кнопкою три.

– Слухай, Оракул же казав, що закине нам у голови якісь там знання і закляття, – осяяло мене, – може там повинна бути і інфа про те, як перетворитися у воїтелів?

– Щось в цьому є, – погодилась дівчина, – цілком можливо. Але як нам перевірити, чи він вже зробив це? І тим паче, як мені цю інформацію дістати?

– Який жах, дівчата, ви що не дивитесь фантастичні фільми? – вигукнув Джас. – просто подумайте про це і буде вам щастя.

– Дякую, Обі Ван, думаєш, я не намагалася? – саркастично відповіла Джо.

– Значить, погано намагалася. Зосередься як можна сильніше, впади у нірвану, там тобі відкриється якийсь паралельний всесвіт, який підкаже тобі відповіді на всі питання, що незрозумілого?

– Які ми розумні! Після якої трави так починається? – буркнула дівчина, але все ж таки дослухалася поради.
 

Якийсь час нічого не відбувалося і ми вже почали нудьгувати, але як з’ясувалося дарма. Перетворення було таким же як і в перший раз – тонка горизонтальна смуга пройшла від голови до ніг ш ось ми знову у фірмовому прикиді з єдиною відмінністю, яка шокувала нас до глибини душі. Декілька хвилин ми стояли з відпавшими щелепами і розглядали одне одного. А подивитися було на що! У кожного з нас за спиною виросли величезні білі крила. Вони відтягували спину дивним тягарем, але при цьому зовсім не відчувалися чимось чужим.

При думці про те, чи вийде з першого разу злетіти, в голові спливли і знання, як це робити. Джастін реготнув нездоровим сміхом і, підморгнувши мені трохи шаленими очима, розбігся, зістрибнув з скелі, парочкою потужних помахів крил відправивши своє тіло кудись до хмар. Я якийсь час просто стояла і медитувала, а потім провернула трюк свого друга, теж саме зробили й інші. Ми виробляли просто божевільні піруети і наші крики розносилися по всіх околицях, але не наша вина, що це було просто приголомшливо!

Десь у перерві між дикими криками не зовсім друкованого змісту я побачила сідаюче сонце. З цього ракурсу воно було таким незвичайним і красивим, що я замовкла і завмерла на кілька секунд, але рівно до того моменту, як моє тіло, не утримуване ніким і нічим у повітрі, почало, підкоряючись законам фізики, зворотне падіння. Якось зовсім забулося мені у філософських спогляданнях заходу сонця, що крилами взагалі махати прийнято, щоб перебувати у повітрі. Довелося терміново вмикати режим польоту. Обдарувавши всіх мимовільних слухачів ще однією недрукованою тирадою, я все ж таки вирішила спуститися на землю грішну, Джастін все ще гасав десь у висоті і його шалені крики періодично долинали до запізнілих перехожих.

Опинившись на твердій поверхні, я, звичайно, не почала кричати, як би це зробила будь-яка нормальна людина, побачивши таке, але якийсь невиразний звук мої голосові зв'язки все-таки видали. Картина була максимально неординарна. Нікі лежить у деякому віддаленні від початкового місця нашого тренування і в небезпечній близькості від парочки далеко не найменших сміттєвих баків, весь простір навколо залитий водою напевно по щиколотку, Енджі і Джо сидять у цьому саморобному болоті з осоловілими фізіономіями і задумливо дивляться кудись в даль… Загалом погром був просто першокласний, але в цій мальовничій картині явно чогось не вистачало, і я вирішила це виправити, зробивши свій внесок у спільну справу. Ні, ну самі подумайте, якщо тут все так жорстко полили, то чому б не вирости якоїсь зелені, наприклад? Думка про те, що я маю саме таку здатність, з'явилася сама по собі.

- Дівчата, а чи не здається вам, що тут рослинності якось обмаль? – змовницьки запитала я. – Та й взагалі, тут ні ґрунту нормального, ні квіточок. Без толку кричати, ну, наприклад, вирости трава по коліно! – нічого більш пристойного моменту крім клацнути пальцями я не придумала, але трава таки виросла, причому з точністю до коліна. Але що найцікавіше, вона виросла скрізь: на землі, камінні, і навіть на смітнику! Як таке вийшло, я уявляла важко, проте, вона там була. Дівчата, що спостерігали за цим кошмаром, поринули в стан ще більшої прострації, а Нікі сумно зітхнувши, вигукнула, звертаючись, ймовірно, до небесної канцелярії: