Глава 3

Скрізь чужа. Чому вона не знала. Чи буває на світі щось безглуздіше мажори з соціофобією? Дівчата її положення не повинні мати жодних проблем. Вважається, що вони мають бути ідеальними. Але Єлизавета Пащинська не почувала себе ідеальною. Вона відчувала себе недоречною. Ліза дивилася, як її нібито найкраща подруга, Кеті, підколює свого нареченого, проте, в той же час, наче не звертає жодної уваги на нього, як на свого ж кавалера, і проводить багато часу з іншими хлопцями. Ліза цього не розуміла, тому уникала її погляду і в спробі відволіктися сміялася над жартами якогось студента-актора, але ніщо в подіях сьогоднішньої вечірки — ні той факт, що їм надали найкращий столик клубу, ні те, що якийсь досить гарний хлопець попросив у неї номер телефону, — ніщо не покращувало її поганого самопочуття. 

Якийсь час здавалося, що Лізі, з її тихим і замкнутим характером, судилося провести навчання в положенні відкинутої невдахи.

Але потім відбулося диво: Лучинська прийняла її під своє крило.

Так воно все й вийшло.

Але зараз, у Клубі, коли Яровий зібрався вийти, Лізі стало шалено душно, тому вона, підкоряючись імпульсу, встала, виключно заради можливості рухатися, зробити хоч що-небудь, і не бути глядачем у театрі одного актора. Правда, сказавши, що їй хочеться курити, вона зрозуміла, що справді дуже цього хоче. 

Ліза втратила Євгена з поля зору ще на півдорозі, поки просувалася через натовп. 

Відчинивши двері чорного ходу і опинився  в невеликому темному закутку та покопавшись  в кишенях пальто у пошуках цигарок і витрусила одну з коробки. Намацуючи сірники, дівчина піднесла сигарету до губ.

З темряви простяглася чиясь рука, пропонуючи їй вогник. 

—Дякую, — подякувала Ліза, подалася вперед і прикурила, кінчик сигарети зацвітів червоним.

Крізь дим вона впізнала хлопця, який запропонував їй вогонь. Артем Бойко, що подібно їй, здавався чужинцем в універі. Артем здавався їй гарним хлопцем.

Очі Артема блищали в темряві. Він з клацанням закрив кришку запальнички, і Ліза помітила на його обличчі боязку усмішку. Щось було в ньому таке — сумне, надламане, зворушливе… Його зовнішній вигляд точно відповідав самопочуттю Лізи.

— Вітання! - промовив він.

— Мене звуть Ліза, - сказала вона.

— Звичайно, ти Ліза, - кивнув Артем.