22

Наприкінці лютого повіяло весною. Саме повітря здавалося прозорим, як ніколи; темні силуети дерев на тому боці річки  чітко вимальовувалися на ясно-синьому фоні неба.  Хвилюючі запахи землі, що прокидалася від зимового сну, терпкий аромат розквітлих "котиків" верболозу і прохолодний подих води -  ще сталево-сірої, але вже живої і нестримної у своєму русі - все це змушувало серце битися швидше.

 На сонячних галявинах острова з'явилися жовті зірочки мати-й-мачухи. Трясогузка швидко бігала берегом, помахуючи довгим хвостиком, неначе диригент, що керував вічною музикою пробудження усього живого.

В один із таких  погожих днів ми з Марисею здійснили вилазку на протилежний бік острова. Я ще там не була, і дівчинка давно збиралася показати мені таємничу печеру, у якій, за місцевою легендою, були заховані скарби Кармалюка.

Ми обігнули невеличкий мис і ледве помітною серед багнистих лук стежкою підійшли до лісу. Тут було зовсім сухо. Високі сосни, якщо задерти голову, здавалися щоглами велетенського корабля. Онде білочка перебігла галявину і знов подерлась на дерево: десь лунко затарабанив дятел...

 - Мабуть, раніше я була дочкою лісника, - раптом мовила Марися, зупинившись і замислено вдивляючись кудись удалину. Її погляд, утомлений і сумний, так не пасував до посмішки, що ще мить тому світилася на устах.

 - А чому ти так вважаєш? - фантазії  моєї учениці часом були занадто химерними, як для підлітка, але я вже до них звикла і не тривожилася через такі дрібниці.

Дівчинка перевела на мене зосереджений погляд своїх мінливих очей, що зараз здавалися майже синіми:

- Мені часто сниться ліс. Неначе я живу в маленькій хатинці в самій гущавині, а навколо - тільки дерева і спів птахів. Дивно, правда? Я ніколи не замислювалася над цим, а тепер раптом спало на думку... Мені іноді здається, що коли я бачу наш Замок, машини, телевізори, комп'ютери - усе це тільки сон, а насправді я живу в іншому світі і от-от прокинуся. Хіба з вами такого не буває?

 - Нам колись розповідали на лекціях з філософії, - сказала я, - що є така теорія - про існування єдиного інформаційного поля Землі. Там зберігається інформація про усе, що коли-небудь відбувалося і навіть буде ще відбуватися на нашій планеті. Зустрічаються серед нас особливо чутливі люди, котрі можуть підключатися до цього поля - ну от, наприклад, як телевізор до електророзетки - і зчитувати звідти інформацію. Але вона дається уривками, фрагментами, і ми часом не розуміємо - чи це реальність, чи сон, чи взагалі гра нашої уяви...

 - Але чому не можна взяти - і відразу усе прочитати? - поцікавилася Марися. - Тоді б, мабуть, усі люди стали дуже мудрими, не було б воєн, катастроф і всього такого...

 - А ти уяви, який це обсяг інформації! Він просто не поміститься у нашому мозку...

 - Тоді, може, колись винайдуть такий комп'ютер, який зчитає це все, розсортує по поличках, і варто буде людині задати якесь питання - і вона в ту ж мить - раз! - і отримає готову відповідь...

- Усе може бути, - засміялася я.

- Я б хотіла втекти далеко-далеко, щоб ніхто мене не знайшов. Якби ви знали, Софі, яка я самотня... Може, в минулому житті я була пташкою? Мені навесні та восени завжди дуже сумно, наче щось кличе в дорогу...

"Перехідний вік, - подумала я. - Невже я так само філософствувала в п'ятнадцять років?"

**************

Ми дійшли до печери і обдивилися її з усіх боків, але всередину заходити не наважилися, бо там було темно, а ліхтарик ми не додумалися захопити з собою. Сама Кармелюкова печера була схожа на вузьку западину в  скелі і заросла молодими сосенками, так що здалеку її важко було помітити. Тут же,  поряд, під густими дубками й осиками, протікало джерельце, дбайливо кимось очищене від мулу і піску, а трохи далі, на сонячній галявині, вже пробивалася перша травичка.

Ми з Марисею присіли на величезний пеньок, що, наче стіл, піднімався над землею. Сонце, вже схиляючись до заходу, косими смугами лягло між стовбурами дерев і позолотило воду в ставку.

 - Дивіться, що я знайшла! - вигукнула Марися. Вона простягнула мені тоненьку стеблину, на якій хилився ніжний блакитний пуп'янок. - А он ще один, уже розкритий.

Це були проліски. Сміливі квіти тільки-но виглянули з-під землі, знаючи, які підступні морози на межі зими та весни, але їх зустріли лагідні сонячні промені, і вони довірливо потяглися вгору, розплющуючи небесного кольору оченята.

Я пригадала, як у моєму дитинстві ми з батьками кожної весни обов'язково вибиралися до лісу, збирали квіти, дихали чистим повітрям, але згодом перестали це робити. Піднісши квітку до обличчя, вдихнула її легкий аромат, і чомусь мені стало дуже сумно, наче саме в цю мить я остаточно попрощалася зі своїм дитинством.  Тоді все здавалося таким простим. а зараз..

 - Привіт чарівним дамам, - почулося несподівано за нашими спинами. Я озирнулася і побачила Ежена. Він був у джинсах та спортивній куртці, а в руках тримав невеликий пакунок. - "Цариця Тамара" передала вам гаряченьких пиріжків, а я згодився виступити в ролі Червоної Шапочки. Налітайте!

 - Ну ти даєш! Червона Шапочка, треба ж таке придумати, - зареготала Марися.

Він розгорнув папір, і приємний аромат випічки залоскотав наші ніздрі. Я відчула, що таки добряче зголодніла. Ми всі взяли по пиріжку, тоді ще... Швидко пакунок спорожнів.

Тим часом Ежен пройшовся по галявині, а коли повернувся до нас,  у  нього в руках був невеличкий букет пролісків.

 - Шкода, що в цьому лісі не ростуть підсніжники, - мовив він, вручивши кожній з нас по букетику. - Чомусь я завжди їх дуже любив.

 -А мені подобаються сині квіти, - сказала Марися. - Волошки, незабудки, проліски. дзвіночки...