6

 Наступного дня відбувся наш перший урок. Я вирішила присвятити його Біблії, і Марися старанно виконувала  мої завдання.

 - Давай перепочинемо, - сказала я через деякий час, пам'ятаючи попередження Олександра Івановича.

 Ми сиділи в бібліотеці за круглим столиком, посеред якого стояв розкішний букет білих троянд.

 - Ти читала раніше Біблію? - поцікавилась я у дівчинки.

- Ні, тільки ворожила на ній.

- Як це -  ворожила? - здивувалася я.

 - Дуже просто. Задумуєте бажання і відкриваєте будь-яку сторінку. Тільки не забудьте загадати ще й рядок. Це й буде відповідь на ваше запитання. Ворожити можна по будь-якій книзі, але найкраще - по Біблії. Вона ніколи не помиляється.

 - А хто тебе навчив цьому?

 - Не знаю... Я, мабуть, сама придумала. То ви хочете спробувати?

 Я знизала плечима, бо ніколи не вірила у гадання, передбачення майбутнього. Але не хотілося ображати Марисю недовірою.

 - Чому б і ні?

 - Тільки ця книга не годиться, - вказала моя учениця на Біблію, яку ми читали, - видання, переказане для дітей, з яскравими малюнками. - Я зараз принесу іншу.

  Вона підтягла стілець до бокової шафи і дістала з верхньої полиці великий фоліант у чорній шкіряній палітурці. Книга зацікавила мене. Я перегорнула кілька сторінок і побачила, що видання дуже старе. Біблія була написана церковнослов'янською мовою і оздоблена вишуканими гравюрами. Жовтий папір - цупкий і місцями зовсім витертий. Мабуть, не одне покоління родини Потоцьких перегортало ці сторінки. Я відкрила титульну сторінку і глянула на рік видання. 1865 - нічого собі!

 - То що, спробуємо? - нетерпляче спитала Марися. - Давайте вже, загадуйте бажання!

  "Чи вийде в мене стати письменницею? Чи справдяться мої мрії? " - подумала я  і навздогад розгорнула книгу.

 - Який рядок? - спитала дівчинка.

 - Сьомий...

 - Дивіться, тут позначка, - здивовано сказала Марися, вказуючи пальцем на розгорнуту сторінку. - Хтось уже підкреслив цей рядок.

  Чорнило, яким був обведений один абзац, зовсім вицвіло -  певно, під впливом часу.

 "Повні труду всі речі, - повільно розбирала я, - Людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням вухо... Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, - і немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: "Дивись, - це нове!" Та воно вже було від віків, що були перед нами!"

 - Не дуже втішний прогноз. Мабуть, Еклезіаст правий - мені не слід писати, бо я не зможу створити нічого власного, тільки наслідуватиму інших...

 - Я не зовсім вас зрозуміла, - обізвалася Марися.

 - Вибач, люба, я просто думаю вслух. Чесно кажучи, я й сама не збагнула відповіді на своє запитання. Може, краще тобі поворожимо?

- У мене щось голова розболілася, - тихо сказала дівчинка. - Можна, я піду в сад?

 - Звичайно, досить нам уроків на сьогодні. Іди, а я  приберу книги.

 "Дивна дитина, - думала я , наводячи лад у бібліотеці, - якісь чудернацькі фантазії, зміни настрою. Але я думала, що буде гірше... мене налякала та сільська пліткарка, сказавши, що в доньки Потоцьких "не всі вдома"... Але вона цілком нормальна, хіба трохи дивакувата."

  Всі книги зайняли свої звичні місця в шафах, мені залишилося сховати лише старовинну Біблію, та я не поспішала цього робити - адже коли ще випаде нагода потримати в руках такий раритет! Перегортаючи сторінки і розглядаючи ілюстрації, я побачила засушену троянду, таку ж саму, як і ті, що стояли переді мною в кришталевій вазі. Квітка була така стара, що геть втратила колір. Проте мені видалося, що її пелюстки, тоненькі, немов крильця метелика, ще зберігали свій  колишній аромат. Я хотіла піднести свою знахідку ближче до очей, проте один необережний рух - і під моїми пальцями квітка розсипалася у порох.

 - Отож, - мовила я трояндам, що байдуже пишалися своїми свіжими оксамитовими пелюстками. - І немає нічого нового під сонцем...