5

  Їдальня у Замку носила пишну назву -  Білий зал.  І найурочистіше тут проходили вечері, коли вся родина збиралася за столом, засланим блакитною скатертиною.  Уранці Потоцькі могли зійти до сніданку чи , при бажанні, замовити його до своєї кімнати; обід найчастіше кожен їв окремо, бо усі мали роботу та власні справи; а от  спільна вечеря - це  було святе: своєрідне дійство, яке об'єднувало не лише батька з дітьми, а й  людей, котрі працювали на цю родину.

  Уявіть собі простору кімнату з високою стелею, оздобленою мармуровими візерунками. Стіни обклеєні білосніжними шпалерами з тоненьким золотим тисненням. На вікнах - м'які атласні портьєри. Кришталева люстра кидає веселі відблиски на столове срібло і порцеляну ( такий посуд я до цього бачила лише на картинках глянцевих журналів) та на обличчя людей, що сидять на старовинних стільцях з високими спинками.

 Олександр Іванович - на покуті, по праву руку від нього - син Анатолій. Це молодий чоловік, дуже схожий на батька, хіба що в чорному густому волоссі в нього немає сивини. Він високий. атлетично збудований, і має у лиці щось від аристократів Стародавнього Риму, фільм про яких я нещодавно дивилася.

  Ліворуч від господаря дому - Марися. Її довгі коси згорнуті на потилиці у  вигадливий вузол, схожий на корону. З такою  зачіскою дівчинка  видається старшою своїх років - може, виною тому й яскраво освітлене лампою  обличчя -  бліде, аж прозоре.

  Навпроти Олександра Івановича - Тамара Федорівна, "цариця Тамара". як її жартома тут величають. Вона присіла на краєчок стільця і їсть зовсім мало. А коли виходить, щоб за мить повернутися зі своїм шедевром - рум'яним, прикрашеним кремом і цукатами пирогом - в її поставі справді  є щось королівське.

   Біля Анатолія сидить Юрій Зорін - особистий секретар та шофер Олександра Івановича.  Це і є той незворушний блондин, який розмовляв зі мною в офісі, коли я прийшла на співбесіду, шукаючи роботу.  Говорить він мало і виглядає так, наче випадково опинився тут, у чужому для нього середовищі. Оскільки я сиджу якраз навпроти - поруч зі своєю ученицею - то  добре встигла роздивитися цього чоловіка,  мимоволі відстежуючи - чи з'явиться на його обличчі упродовж вечора хоча б одна жива людська емоція. 

  Більше у Замку нікого немає. Олександр Іванович не любить багатолюдності. В нього є ще один робітник, селянин, який доглядає сад та двох коней, яких Марися обіцяла мені показати, але він соромиться сідати за один стіл з господарями і щовечора йде додому, у Річище, а вранці повертається.

  Після вечері Марися показує мені свої володіння. Острів тягнеться у довжину десь на два кілометри. До Замку прилягає старий, ще дореволюційний сад, з побитими часом фонтанами і білими античними статуями, котрі збереглися досить непогано.  На невеликій кам'янистій терасі над річкою  стоїть потемніла цегляна альтанка з недавно перекритим дахом. Як сказала Марися, колись тут  була капличка з чудовою скульптурою Богоматері, але під час війни статую вкрали, і тепер це просто місце для тих, хто шукає самотності.

   Альтанка всередині ще зберегла сліди чудового розпису, зробленого рукою невідомого майстра. То тут, то там проглядають зажурені лики святих, чиїсь тонкі руки, здійняті до неба у благанні, а під стелею дивом вцілілий білий голуб летить вгору -  у сяючу небесну блакить. На жаль, через стелю, що довго була зруйнованою, фрески  почорніли та потріскалися, і вигляд вони мають потойбічний.

  За будинком стоять два гаражі та стайня, у котрій мешкають дві чудові істоти - гніда з білою зірочкою на лобі Ластівка  та вороний Принц. Вони зустріли юну господиню лагідним іржанням, довірливо тягнулися до неї теплими губами, а мене сторонилися, хоч я й простягнула обом на долоні грудочку цукру.

 - Нічого, ви ще подружитесь,  - запевнила мене Марися.

  Вона трохи розповіла про свою маму, змальовуючи її якось узагальнено-ніжно, наче не досить добре пам'ятала. Її мати  була француженкою. Але якісь обставини завадили щасливому подружньому життю, і Едіт ( так звали жінку) повернулася на батьківщину. Двоє дітей залишилося з батьком. Я дізналася. що Анатолій - зведений брат Марини та Євгена, його матір була українкою та померла від тяжкої хвороби, коли  син ще був маленьким. Анатолій не любив другу дружину батька, тому й до брата з сестрою ставиться прохолодно. А от Ежен  Марисю дуже любить. Він каже, що вона - вилита мама. Він-то її пам'ятає...

  Марися похапцем витерла очі тильним боком долоні, а я вдала, що не помітила її раптових сліз. Ми повільно проминули невеликий  акуратний городець, де "цариця Тамара" вирощувала зелень та овочі, і побачили тиху заводь з пляжем, всипаним світлим піском. "Тут можна купатися", - пояснила Марися.  Біля дерев'яного містка хиталися прив'язані човни - один моторний, другий - звичайний, дерев'яний, з веслами. Далі за трав'яним килимом медунки і безсмертника темнів ліс, що займав більшу частину острова.

  Почало смеркати, тому ми повернули назад. Останній промінчик сонця пофарбував крони дерев у червоне. Якась самотня пташка попискувала в очеретах. Світ виглядав спокійним і затишним, як у дитинстві, і мені здалося, що я повертаюсь до рідного дому, в якому давно не була і навіть забула, що він є на Землі. Небо синьо лежало на плечах у акацій. Замок засвічував вікна.