4

  Міст закінчився, але дорогу перетнули великі ворота у вигляді металевих фігурних граток із камерою спостереження над ними. Ворота увінчувала табличка з написом : "Приватна власність. Стороннім вхід заборонено."

 Я, звичайно, була в курсі того, що мої роботодавці - багаті люди, проте ці важкі ворота вразили мене. Досі подібне доводилося бачити  лише в західних фільмах. Чомусь подумалося, що через огорожу може бути пропущений струм, тому  я відсмикнула руку, не наважившись доторкнутися до неї. Віддалік помітила напіврозчинену хвіртку, що мов чекала на мене. Увійшла. Під ногами - доріжка, посипана золотавим піском. Обабіч - акуратно підстрижені газони з кущами жовтих та білих троянд.  Трохи далі - суцільна стіна дерев.  Неначе я потрапила до якогось Задзеркалля - ніде жодної живої душі.

 Я йшла несміливо, вражена незвичайністю всього, що мене оточувало; озирнулась - і, побачивши чіткі відбитки своїх слідів на доріжці, відчула, як по спині сипнуло холодком.  Хотіла зійти на траву, але передумала.

 Незабаром дерева розступилися, і я зупинилася, вражена. Переді мною був високий білий будинок у класичному стилі дев'ятнадцятого сторіччя - з вузькими високими вікнами, мармуровими колоннами і балюстрадою, що обвивала  фасад, наче химерний вінок.  Величезні старі акації затуляли дах, як парасолі, а під вікнами цвіло безліч троянд - білих, рожевих, темно-червоних, навіть чорних - вони були розкидані по галяві у якійсь хаотичній гармонії, і лише тоненька стежинка, звиваючись між квітами, вела до дверей будинку. І тут така ж сама тиша, як і всюди.

  Раптом щось зашелестіло в мене за спиною, і на доріжку вибігла вівчарка коллі. Вона зупинилася за кілька кроків від мене, втім, не проявляючи жодної агресії. Ми стояли і дивилась одна на одну. Аж раптом тоненький дівочий голос десь за моєю спиною погукав : "Джою, до мене!" Собака, підбадьорений появою господині, залився гучним гавкотом. І все ж у його дзявкотінні не відчувалося ворожості, він якось по-змовницьки поглядав на мене, мов запитував : "Ну що, добрий з мене охоронець?"

  Дівчина вигулькнула з-за кущів і зачудовано зупинилась, ледь примруживши очі. На вигляд їй було років чотирнадцять - п'ятнадцять. Висока, худорлява і гнучка, в рожевій літній сукні і з довгим розпущеним білявим волоссям, вона тримала у руці рожеву, як ранкове небо, троянду. Собака підбіг до господині та притулився до її ніг.

  Щось немовби спалахнуло в моїй свідомості, і вмить погасло - наче якийсь давній невиразний спогад. Здалося, що я колись уже бачила точнісінько таку картину: я стояла на вузенькій доріжці серед троянд, а дівчинка в рожевій сукні гралася з собакою.  Та за мить "дежавю" розсіялося.

  - Доброго дня. - привіталась я. - Твої батьки удома?

 - Тато в кабінеті. - сказала дівчинка. У неї був ніжний, дзвінкий голос, про який хотілося сказати : кришталевий. - Давайте. я вас проведу.

  Вона швидким рухом зачепила троянду за вухо Джою.  Той грайливо стріпнув головою і кинувся навтіки. А дівчина підійшла до мене і серйозно зазирнула в очі ( ми були майже одного зросту).

 - Ви, мабуть, і є моя вчителька? - ввічливо  запитала вона. - Мене звуть Марина.

 - Дуже приємно познайомитися, а я  - Софія.

 - Гарне ім'я.

  Ми рушили до будинку. Чомусь я не звертала уваги на його умеблювання і розташування кімнат: не могла відвести очей від маленької господині. Пригадувалося щось, як давно забутий сон, і не могло пригадатися. Було дивно і неспокійно на душі.

  Дівчина підвела мене до якихось дверей і перша зазирнула туди. Потім озирнулася, схопила  за руку і ввела досередини. Тільки тепер я збагнула, що мене дивувало в ній: Марина вела себе як маленька дівчинка. В ній не було нічого від підліткового віку: незграбності, замкненості, прагнення до самоствердження. Вона  поводилася невимушено і грайливо, наче шестирічна дитина. Легко вбігла в кабінет і, відпустивши мою руку, кинулася на шию стрункому темноволосому чоловіку середніх років, що стояв біля вікна.

- Таточку, любий татусику, доброго ранку!

 - Серденько, - мовив той, відводячи її руки. - Ти неввічливо себе поводиш з нашею гостею.

  Марина відступила на крок і стала посеред кімнати, боком до вікна, ледь посміхаючись.

 - Софіє. - поважно проказала вона. - Це мій тато. Тату - це панна Софія. Моя вчителька.

 - Дуже приємно, - відповів Потоцький, простягаючи руку. - Олександр Іванович.

 Він запропонував мені сісти, потім поглянув на дочку, котра все ще стояла посеред кабінету та приязно посміхалася.

 - Марисю, - звернувся до неї, - будь така ласкава, попроси Тамару Федорівну принести нам чаю. Панна Софія, певно, ще не снідала.

 Дівчинка дзигою крутнулася на місці і побігла виконувати доручення. Олександр Іванович  присів у крісло навпроти мене і почав розпитувати про мою освіту, сім'ю, міське життя. Втім, це не виглядало як сувора співбесіда, скоріше - дружня та невимушена розмова.

 - Я вже давно живу відлюдником, - сказав він, задумливо посміхаючись.  - Довелося всякого пережити, добряче попрацювати, щоб на схилі літ дозволити собі  відпочинок від усього цього ярмарку марнослав'я. У нас чудові краї.  Сподіваюся, вам тут сподобається.

 - У вас такий незвичайний будинок... - промовила я.

 - Це точна копія маєтку, що належав моєму прадідові Володимиру Потоцькому. На жаль, той старий будинок під час революції та громадянської війни був зрівняний з землею.  Вісімдесят років острів лежав пусткою  Я все життя мріяв, що колись тут поселюся і відбудую  родинне гніздо своїх предків. Відродився лише Замок ( так ми  жартома називаємо наш дім). А наш могутній колись рід розлетівся, розгубився по всьому світі. Зараз зі мною живе старший син Анатолій - він перебрав на себе керівництво фірмою. Я - голова правління видавництва "Золта конвалія", про яке. вам, певно, доводилося чути. З Марисею ви вже знайомі. А середній мій син живе у місті, він - кореспондент однієї зі столичних газет. Має незалежний характер, тому відмовився брати участь у родинному бізнесі, хоче всього в житті досягти сам. А ще один член нашої родини - ось вона стоїть на порозі - Тамара Федорівна, наша економка і берегиня цього дому.