3

 Автобус швидко мчав по неширокій асфальтовій дорозі, що була обсаджена старими осокорами й липами, які вигналися ген під небо, і в деяких місцях творили справжній зелений тунель. Я їхала тут уперше, і тому з цікавістю милувалася мальовничими краєвидами, що швидко змінювалися  за вікном.  А от моя сусідка, типова сільська жіночка, засмагла до чорноти, з бистрим поглядом темних, як переспілі вишні, очей, явно нудьгувала.  Вона вже давненько позирала у мій бік, нахиляючи голову, як пташка, і врешті завела розмову.

 - Ви до Річищ їдете, дівчинко? - поцікавилася вона.

- Так, -  відповіла я.

- Бо я ж собі думаю, вже й Семигори проминули, і Поділ, і Білий Яр, та й Чернухівку, за п'ять хвилин будемо в Річищах.  А ви в гості до когось? Бо бачу зразу - не місцева...

 Я згідно хитнула головою, але тітонька ще не задовольнила свою цікавість.

 - А до кого ж ви в гості?

 - Чесно кажучи, я їду на роботу, -  мовила я  вже трохи невдоволено її настирністю.

 - Та не може  того бути! - весело зареготала вона. - Ну де в нас має знайтися робота? Школа закрита, лікарня на ладан дише, у КСП своїх трудяг вистачає, а з клубу зробили церкву, так що молодь, як у старі часи, на колодки збирається. А в сільраді я сама працюю, знаю, що немає там вакансій. Та й хто добровільно з города в наші забитенці поїде?

 - Я буду навчати доньку Потоцьких. Знаєте їх?

  На обличчі моєї співрозмовниці враз з'явився відчужений і зневажливий вираз, немовби вона поспішила відгородитися від мене стіною.

 - А чого ж не знати, - сказала, підбираючи у ниточку і без того вузькі губи. - Значить, в найми їдете?

   Тут у нашу розмову вклинився зморшкуватий дідок, що сидів навпроти, і , видно, краєм вуха прислухався до балачок, що велися в салоні.

 - Панська кров, - прошелестів він, втупившись у мене каламутними очима в червоних прожилках. - І ти, дівко, з панського роду-племені. Не було - не було, а тут поналазили, як п'явки.  Їде на своїй тарадайці. то й носа верне : мовляв, з дороги, бидло!  А хай згадає, як їхнє кодло у вісімнадцятому викинули з палацу. Все одно до того йдеться - і ці згорять, і від цих нічого не зостанеться...

   Він погрозив кулаком у вікно і відвернувся. Тітка, що уважно стежила за всім, що відбувається, повернулась до мене:

 - Ви, дівчино, не зважайте: він старий уже,  випити любить, ото й верзе казна-що.  А до Потоцьких краще б вам не їхати, непевна то сімейка. От і дочка у них, кажуть, трохи того... Не всі дома в неї.

  Тут автобус зупинився, і всі , хто був у ньому, висипали надвір. Я поглянула навколо: по запилюженому майдані бродили кури, а ошатні будиночки за дощатими парканами, як віялом, затуляли вікна кущами бузку.

  Жінка, що розмовляла зі мною в автобусі, зупинилася на узбіччі, поставивши порожній кошик у траву. Вона стежила за мною зацікавлено, як сорока за метеликом.

 - Вибачте, - звернулась я до неї, - не підкажете, як мені, все-таки, знайти Потоцьких?

 - Вам треба назад іти цею дорогою, - неприязно мовила молодиця. - Як проминете ліс, вийдете не роздоріжжя, зверніть до мосту. А там уже побачите.

   Худорлява дівчина з блідим обличчям, що проходила повз нас, раптом зупинилась і зміряла мене очима, ніби якусь прояву. Потім підступила до жінки з автобуса і щось пошепки спитала. Та швидко повела головою в мій бік і насупила брови, немов кажучи:  та он - стоїть, при  ній - ні слова. Вони перезирнулись і хутко рушили в бік села. За кілька кроків молодша знову озирнулася на мене. Я вирішила не звертати на це уваги -  скрізь  трапляються дивні люди. Хоча промайнула думка, що  у Річищах, як на одне невеличке село, таких дивних забагато.

  Проте все ж викинула їх  усіх із голови, повернулась і пішла в протилежному напрямку, вслід за автобусом, який повільно котив вулицею, здіймаючи куряву та лякаючи собак.

  Швидко останні сільські хати лишилися позаду. Переді мною стіною здіймався старий вільховий ліс.  Дерева, високі, як свічки, стояли непорушно, творячи суцільний зелений шатер, крізь який де-не-де пробивалося сонце. Око мимоволі затрималося на молодій берізці, що вже почала братися позолотою, і на її фоні ще більш насиченою здавалася зелень кремезних вільх.  Ліс виглядав світлим, сповненим гармонії і спокою.  Попереду я побачила роздоріжжя, про яке говорила селянка.

  В'їжджену польову дорогу перетинала нова асфальтова траса - гладенька, пряма, як стріла, що вибігала десь далеко позаду з лісу і вела до річки, немов збиралася перескочити її.  Над перехрестям стояли три величезні липи, що затіняли своїми кронами простір у кілька десятків метрів. Взагалі, цей куточок видався мені царством старих дерев, які панували над усім іншим рослинним світом і навіть над людьми, змушуючи їх замислитися про власну мізерність.

   Пам'ятаючи про те, що селянка згадувала міст, я звернула праворуч, до річки. Пройшовши зовсім небагато, відчула, як в обличчя дихнуло легкою прохолодою. Мозаїка верболозів розпалася, і дорога підвела мене до мосту. Він був з каменю і здавався дуже довгим. Щоправда, ріка у цьому місці робила вигин, щось подібне до заплави, але я не могла зрозуміти, чому міст побудований у такому незручному місці.  Адже коли я тільки спускалася з пагорба, річка здавалася значно вужчою, і до другого берега було рукою подати. Тут же йдеш, ідеш,  а він не наближається,  навпаки -  якось звужується, неначе відсувається вбік.

  Тільки діставшись до середини мосту, я збагнула: переді мною був острів!