2

  Це був сучасний будинок, як дві краплі води схожий на решту споруд ділового центру столиці.  Такі ж великі дзеркальні вікна, чисто виметені сходи і клумба з декоративними камінцями та кудлатою папороттю перед входом. Безліч людей заходили й виходили з нього, снували, як мурашки, по широких коридорах і зовсім не звертали уваги на якесь дівчисько, що стоїть, затамувавши подих, перед дверима кімнати 107 і ніяк не наважується постукати в двері.

   Нарешті я це зробила, і, почувши спокійне : "Увійдіть", прочинила масивні двері. У просторому кабінеті, всю протилежну стіну якого займало велике вікно, за столом сидів чоловік років тридцяти з незворушним і холодним, наче витесаним з мармуру, обличчям. Він спокійно подивився на мене і запропонував сісти.  Взяв  теку з документами і почав повільно перегортати, час від часу знову зводячи на мене погляд невеликих сіро-зелених очей, наче роздумував, чи варто мати зі мною справу.  Чомусь мені було незручно роздивлятися навколо, і я опустила очі, споглядаючи лаковану поверхню столу і руки власника кабінету.  Вони були білими, дуже доглянутими, з акуратними. як у жінки, нігтями.

  -Скільки вам років? - спитав чоловік байдужим голосом.

  У мене вмить пересохло в роті, і я вже була впевнена, що в роботі мені відмовлять.

 - Двадцять, - відповіла я.

  Жодних емоцій не можна було прочитати на цьому спокійному обличчі. Взагалі, це була перша людина з бачених мною, що, здається,  спромоглася зовсім обходитися без міміки.

  -Зачекайте хвилинку,  - сказав незнайомець ( він навіть не  взяв собі за клопіт відрекомендуватися, тож я не знала, чи це і є мій роботодавець, чи хтось із його підлеглих). Захопивши мої папери, він вийшов через бокові двері у сусідню кімнату.

  Тепер я сміливіше оглянула офіс.  Окрім довгого столу та двох крісел, в одному з яких я примостилась, та заскленої шафи в кутку, ніяких меблів тут не було. Підлога заслана гладеньким килимом кольору гірчиці, стіни пофарбовані в кремовий колір. На одній із них висів вазон з тропічною ліаною, напроти - кругле дзеркало, яке чомусь усе привертало мою увагу. Коли я опускала очі, виникало дивне відчуття, немовби хтось стежить за кожним моїм рухом;  від цього аж мурашки по спині бігли. Десь далеко бриніло радіо; чулися кроки по коридору. Власник кабінету все не повертався, і я, щоб розім'яти ноги,  пройшлася по кімнаті, визирнула у вікно, а потім мимоволі зупинилася перед дзеркалом.  Моє зображення видалося мені маленьким і жалюгідним, схожим на злякано тремтячого зайчика; я спробувала виклично посміхнутися, потім показала собі язика. Це трохи потішило мене і додало впевненості: відправлять  ні з чим - ну і хай - подумала я. Мені не звикати...

   Насподівано двері прочинилися, і незворушний господар офісу покрокував до свого столу. Я  стояла серед  кабінету ні в сих ні в тих. "Зараз почне лаяти, що без дозволу нишпорила тут" -  вмить відчула, що червонію.

  Проте він підняв на мене очі і  коротко сказав:

 - Вас прийнято.

  Я мало не підстрибнула з радості, але постаралася також виглядати спокійною.

 - Дякую.

 Він повернув мені документи і товстий конверт. на котрий я глянула з подивом.

 - Аванс. - пояснив мій співрозмовник. - На конверті зазначена адреса вашої учениці. Візьмете з собою одяг та засоби гігієни, всім іншим вас забезпечать на місці. Коли вам зручно розпочати роботу?

  Я знизала плечима.  Несподівана удача застала мене зненацька, напевно. я мала трохи приголомшений вигляд.

 - Ваш роботодавець запропонував наступний понеділок, - все так же  ввічливо і беземоційно відчеканив мій візаві. - Вас це влаштовує?

 - Звичайно, - відповіла я, попрощалась і вислизнула в коридор. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, тихенько відкрила конверт і зазирнула всередину. Господи! Грошей було так багато, що я не повірила власним очам.