1

Коли я у шість років прочитала першу книгу ( це були казки Андерсена), то вирішила - неодмінно стану письменницею.  І це рішення, без сумніву, визначило все моє подальше життя: закінчивши школу, я вступила до університету на філологічний факультет, щоб глибше вивчити літературу різних часів і народів. Тож поки мої подружки по гуртожитку ходили на побачення і веселилися на студентських вечірках, я сиділа в бібліотеці, і кожна прочитана книга викликала у мене бажання створити щось подібне і навіть краще - бажання таке нестерпне, що вечорами я писала, перечитувала написане, рвала і писала знову. Але нічого в мене не виходило, неначе якась зла сила зачарувала папір, і ті чудові, незвичайні слова, що зринали в моїй уяві, вмить перетворювалися на сухі і незграбні фрази, в яких не було життя.

   Я вже закінчувала четвертий курс. Ще рік - і стану дипломованим вчителем мови та літератури. І тут життя вперше поставило мені підніжку.

   Зайшовши до університету після канікул, я довідалася. що навчання у ньому переводиться на контрактну основу. Отже, за той єдиний рік, що його мені залишилося перебути під цим благословенним дахом, потрібно було викласти певну суму - досить велику, як на мої можливості. Таких грошей у мене не було. Точніше - їх не було у моїх батьків, простих робітників з передмістя.

  Я взяла на рік академвідпустку і вирішила знайти собі роботу. Легко сказати: вирішила, а насправді я близько двох тижнів оббивала пороги різних установ, запитуючи про роботу секретаря, продавця. няні, аж до прибиральниці... і скрізь мені ввічливо ( чи не дуже)  відмовляли.

   Настав день, коли я відчула повну спустошеність і зосталася вдома. Сиділа біля вікна і меланхолійно дивилася, як сонце відбивається в калюжах, що рясніли на асфальті після дощу. У купі піску в дворі гралися діти, ситі голуби поважно бродили по тротуару, а світле небо, яке буває таким високим лише на початку осені, все пливло кудись за стрункі верхівки тополь.

  Біля тролейбусної зупинки хлопчина роздавав рекламні газети. Саме був полудень, людей траплялося небагато, і малий сів на лавку під моїм вікном, помалу відкушуючи від великого червоного яблука. Час від часу він поглядав на зупинку - чи не підійшла чергова "дванадцятка" - а потім на моє вікно, і широко посміхався.

  - Хочеш цукерку? - раптом запитав він.

   Я меланхолійно похитала головою.

  - Ти що, закохалася? - не відставав хлопчисько. - Знаєш приказку: "Кавалер - не трамвай, пішов - не здоганяй : все одно буде наступний."

  - Цікава приказка, - мимоволі посміхнулася я. - Це вас у школі тепер такому вчать?

  Малий кумедно скривився: мовляв, що за безглузде запитання. Хотів щось сказати, але  на горизонті з'явився довгожданий тролейбус, з якого висипало чимало людей.

  - Не переживай! - гукнув до мене. - На ось газетку! - і. жбурнувши її у відчинене вікно прямо мені на коліна, зник у натовпі. Маленький сучасний Купідон з веснянкуватим носом.

  Я відкрила останню сторінку. де звичайно друкуються гороскопи. Може, хоч прогноз чогось втішного підніме мій похмурий настрій?  І тут погляд упав на виділений крупним шрифтом заголовок : "Пропонуємо роботу." В оголошенні йшлося про посаду домашнього вчителя для дівчинки, що готується до вступу в вищий навчальний заклад і хоче вивчати світову літературу та культуру. Більше того - вчителем хотіли бачити саме молоду дівчину або жінку. яка буде забезпечена житлом, харчуванням та високою платнею у випадку цілорічної присвяти себе одній роботі.

   Коли я набирала вказаний в оголошенні телефонний номер, у мене від хвилювання тремтіли руки: ану ж посада вже зайнята, або я не підійду роботодавцям, адже не маю диплома і рекомендацій. Проте сухувато-ввічливий чоловічий голос, що почувся у слухавці,  в першу чергу запитав, чи буду я згодна увесь свій час приділити учениці, переїхавши на час навчання у її дім. Я погодилася, і мій співрозмовник продиктував адресу офісу, куди я мала наступного дня з'явитися для співбесіди.

  Моя душа співала від радості, і я влаштувала собі невеликий банкет: у кав'ярні на березі Дніпра поласувала морозивом і шоколадним тістечком, а потім замовила каву і спостерігала, як на лівому березі загораються перші вечірні вогні.

  Нарешті ніч опустила на місто оксамитову запону. Через відчинене вікно до кімнати залітав легкий вітерець, який чомусь пахнув не осінню, а весною.  У цю ніч я написала ще кілька сторінок свого першого роману...