Розділ 25. Андаре

У вухах шуміло. Голова гуділа так, ніби от-от мала розсипатися, ніби хтось навмисно відкачав з неї повітря й поселив там сотню дрібних дзвіночників. З губ зірвався ледь чутний стогін, коли Арніка спробувала повернути її.

Кімната була залита тусклим місячним сяйвом. Перед очима плило, але вона змогла розрізнити темну фігуру на фоні брудно-сірої стіни. Постать ховалась в тіні, лиця їй було не видно.

Певне, помітивши, що вона прийшла до тями, постать зрушила з місця й в світлі Місяця блиснув камінь на тоненьких червоних ланцюжках. Арніка впізнала цей камінь. Опал. Символ правлячого роду.

— Зрадник, — Арніка плюнула йому під ноги.

Зв’язані руки викручувало з суглобів, а в горлі пересохло. Вампір засміявся.

— О, ні, люба, — з задоволенням протягнув все ще прихований в тіні Андаре. — Для того, щоб, як ти кажеш, зрадити, потрібно спершу бодай удавано розділяти мету. Я ж не присягав на вірність вашій цілі, та й про мотиви мене не запитували.

— Ти хворий.

— Зірко неба, — він схилився до неї й втягнув носом повітря, — може хворий тут і я, але сидиш зв’язана на підлозі саме ти.

Він вирівнявся, цілком задоволений собою. Безсила злість з’їдала Арніку зсередини.

— І нащо це тобі? – вдаючи, що їй байдуже на його мотиви, запитала дівчина.

— Нащо? — вампір засміявся. Його сміх лезом різав слух в тихій кімнаті, тепер більше схожій на камеру. — Все банально й просто, як випити крові опівночі з кісті незаміжньої діви, зірко неба — для того щоб завадити вам зруйнувати моє королівство.

Арніка вирячилась на нього. Король явно мав бути не при собі. Вони не мали мети зруйнувати Ніксорію. Ректор та Жанна дали чітко зрозуміти суть Пророцтва. Вони мали завадити повернутися на цей бік Лічу. Віалу.

Андаре схрестив руки на грудях й простував перед нею, як лектор, що повчав нетямущу дитину після занять.

— Ви намагаєтесь убити єдиний шанс знову об’єднати мої землі й довести цілому Континентові свою міць. Довести, що вампіри — це не архаїчні істоти, котрим місце в страшненьких дитячих казках на ніч. Ми маємо стати величними.

Він проголошував це з такою впевненістю на обличчі, що Арніка на мить ледь не повірила. “Це все лише жага влади й синдром Бога, здорова людина не буде бажати відновлення війни”, – подумала Арніка. “Вірно, він не людина”, – відповіла вона сама собі.

— Але ти рано, — усміхнулась вона. — Камені ще не всі. Ми забрали лише чотири з них. П’ятий тобі не вдасться взяти до рук. У Індгарта не вийшло з опалом.

— Ні, зірко неба, усі камені, усі, — Андаре простягнув руку й стиснув камінь в Арніки на грудях. Короткий рух, спалах болю й ніжно-червоний камінь покоївся на розкритій долоні вампіра.

Арніку схопили під руки й підвели до столу за спиною в Андаре, на якому стояла широка кістяна чаша, подібна до тої, що була в Поселенні дерево-людів. Андаре хижо всміхнувся, кинув камінь в чашу, схопив її за руку й пробив нігтем шкіру на передпліччі. З очей бризнули сльози, довелось закусити губи, аби не закричати. Такої насолоди Арніка дарувати вампірові не хотіла. Кров потекла шкірою. По мірі того, як кров заповнювала чашу, камінь починав пульсувати й світитися.

— Камінь Живої крові на те й камінь Живої крові, що з крові робиться. Ти сама того не знаючи, зірко неба, носила на собі останній артефакт й пошукову мушку.

Андаре схилився над нею. Пахнуло різким металевим запахом свіжої крові, що не встигла звернутися на його сорочці. Аромат не могли перебити навіть нудотні лавандові парфуми, так палко кохані королем.

Арніка ще раз спробувала роздивитися навколо, але місячного сяйва вистачало лише щоб освітити невеликий клаптик підлоги й прилеглу стіну. Кайданки біля неї пустіли.

— Ти знала, що вампірам час від часу достатньо просто їсти яблука, а не вживати свіжу кров? Річ у тому, що нам більше потрібне залізо, що міститься в людській крові, ніж вона сама. Чиста кров подібна до отрути. Нирки ж її фільтрують й роблять здатною для споживання. Тому ми зазвичай і використовуємо добровільних донорів і лише найшаленіші з нас здатні настільки сильно труїти себе, щоб вживати не підготовлену кров.

Арніка мовчала. Цього їм не розповідали. Певне, вампіри тримали цю особливість свого харчування подалі від цікавих вух.

— Зовсім не те, що розповідали в Академії, чи не так? — він схилив голову й посміхнувся. — Я б на твоєму місці теж був би шокований. Та, нажаль, кров нам все ж необхідна. Окрім заліза в ній чимало поживних речовин, без яких наше тіло почне розкладатися. І хай як би вона не труїла нас із середини, довго прожити без неї не здатен ніхто з нас.

— Нелюд, — Арніка плюнула йому це слово в лице разом із усією слиною, що змогла зібрати в пустельному роті.

— Ох, ну чому ж так жорстоко? — він скривився, коли слина потрапила йому на щоку. — Я просто хочу миру й слави для свого народу. Чи ти б цього не хотіла, якби мала змогу йому дати? Твій народ також кругами утіснявся, переслідувався. Ти сама — жертва подібних утисків.

— Я…

Він відпустив її і Арніка з глухим звуком упала на підлогу, боляче зчесавши долоню.